Розділ «18»

Далі узбережжя Балтійського моря Гедвіг ніколи не бувала, так що подорож до Москви поїздом була для неї справжньою подією. Прийнявши своє рішення, вона вже не зосереджувалася на тому, що їх чекатиме попереду, і навіть намагалася підбадьорити Леоніда. Гедвіг мала веселу вдачу і рідко занепадала духом. З піднесеним настроєм вона взялася у польському вагоні-ресторані вивчати меню, яке скидалось на багатомовний кулінарний довідник, аж поки Леонід, який був у курсі справи, не покликав офіціанта. Коли ж з'ясувалося, що на кухні лише яєчня і омлети, вона аж зойкнула від захоплення.

Головний вокзал Варшави, сірий і невиразний, справив на неї враження тюремного дворища.

— Та ні, — відпарував Леонід, — Варшава — чудове місто.

Та з вікна рушаючого поїзда небагато було видно. У синій сутіні за вікном промайнув силует Палацу культури та науки.

— Заради Бога, а це що таке? — вирвалось у неї.

— Втелющений Сталіним подарунок. Кажуть, що всі варшав'яни хочуть у ньому мешкати.

— Та що ти!

— Авжеж. Бо це єдина можливість його не бачити.

Надворі смеркало, а Гедвіг продовжувала вдивлятись на вкриті снігом простори, — від снігу швидкоплинний краєвид здавався ще більш безлюдним: ліси та поля і де-не-де якесь впале у сон село. Біля опівночі вони прибули до Бреста, де мали висісти з поїзда для паспортного контролю. Коли Леонід допоміг Гедвіг зійти, то відчув, як вона затремтіла. Він одразу не зрозумів, що її так рознервувало. Адже Борис зробив для неї радянське посвідчення, щоб їх можна було прийняти за подружжя. І їй немає чого непокоїтися, бо говоритиме він і ніхто не наважиться ставити йому запитання, щойно побачать, якою військовою частиною видані документи.

— Тобі холодно? — запитав він у залі, чекаючи, поки міняють базу коліс вагонів.

— Так, дуже холодно.

Він хотів їй сказати, що причин хвилюватися немає, проте промовчав, пригадавши, чим вона заради нього жертвує. Він притиснув ліктем її руку і повів до буфету на склянку гарячого чаю.

— А ти смілива, — ніжно промовив він.

— Не кепкуй з мене.

Поїзд з гуркотом летів крізь ніч, а Леоніда ніяк не брав сон, він думав про те, наскільки хоробріша вона від нього, його Гедвіг, яка примостилася напроти.

— Не спиш? — пошепки запитав він.

— Ніяк не можу заснути.

— Чому? Ти боїшся?

— Так.