Розділ «18»

Її відповідь прозвучала настільки безпорадно, що він скинув з себе ковдру і присів на край спального місця.

— Посунься, я ляжу біля тебе.

— Тут і так тісно, — встигла вона лише відповісти.

Він притиснув її до себе.

— Я теж часто боявся. Відчувати страх — це відчувати себе самотнім. Якщо будемо разом, то не буде причин боятися, розумієш? Разом ми не самотні.

Гедвіг стримала його руку.

— Не треба, — благально прошепотіла вона.

Він знав, що це мало статися під час цієї поїздки, але не думав, що ось так, у поїзді, на вузькому спальному місці.

— Вислухай мене, — почав він, — у нас в Україні є цілі місцевості, де немає священиків. Коли вони ще були, то більшість молодих вважало за сором жити одне з одним до шлюбу, Не треба думати, що вони були праведниками, всяке траплялося, але все-таки вони потім брали шлюб у церкві. Тепер, коли такої можливості немає, у нас беруть шлюб пізніше таємно. Розумієш, вони дають одне одному обітницю вірності перед шлюбом....

Він відчув, що вона кивнула головою.

— Якщо б я міг, Геді, я б уже давно взяв би з тобою шлюб або одружився б з тобою, це вже як тобі до вподоби. Якщо б можна було, то одружився б з тобою ще до нашої подорожі. А оскільки ми вирішили бути разом, то прошу тебе, Гедвіг, будь моєю дружиною. Гедвіт, чи береш ти мене за чоловіка?

Поїзд відстукував ритм палаючого жару їхніх очей і тіл. Полум'я, що змішалось з дивним смутком, який обоє намагалися розрадити.

Наступного дня поїзд прибув до Мінська. На пероні біля колії панувала метушня, на інших коліях завмерли поїзди, готуючись до подорожі. І тут Гедвіг впало у вічі, що обслуговуючий персонал залізниці складався майже виключно з жінок. Її здивували пасажири, які неквапом простували коридором, засланим килимовою доріжкою, у піжамах, не думаючи навіть переодягнутися. Її здивувала музика, яка безперервно линула з гучномовців.

І тоді був Смоленськ, який її приголомшив товстими мурами і куполами Кремля, її вразили засніжені дахи дерев'яних сільських хатинок. Це був цілком інший світ, майже казковий. Вагон-ресторан на цей раз був набагато кращий. Хоч якою довгою видалась їй ця подорож, міст через Москву-ріку та силует університету проминули за вікном вагона для неї цілком несподівано.

Їм замовили номер у готелі «Ленінград», превеликий хол якого навіював почуття безмірної самотності. Леонідові до цього було не звикати, адже всі великі готелі тут були однакові. Зрештою, показний вияв гостинності та надмірна запобігливість в західних готелях йому теж не подобались, а наявність його службових документів не давала йому тут відчувати звичний брак радянського сервісу. Він пройшов чергу біля рецепції, показав своє службове посвідчення і назвав установу, яка бронювала номер. За московськими поняттями, його обслужили швидко. Гедвіг тим часом розглядала величезний хол з гардеробами, довідковим бюро, адміністраторською, сувенірними та газетними кіосками і телефонами-автоматами.

— Як незатишно! Як на вокзалі.

— Так, — невиразно відповів він. — Ми цим дуже пишаємося, це наші перші хмарочоси.

Гедвіг спочатку здивовано глянула на нього, але тоді зрозуміла, що він хоче таким чином одразу привчити її до обережності. Незважаючи на пізній час, вона виявила бажання прогулятися після дводенної виснажливої дороги.

Через привокзальну площу ще їхали тролейбуси, на вулицях ще траплялись перехожі.

— Ти повинна призвичаїтися стежити за своїми словами, а то чого доброго колись проговоришся.