Розділ «XIX»

Я стояв на стоянці й чекав. Під'їхав на своїй машині Густав і став за мною.

— Ну, як твій цуцик, Роберте? — спитав він.

— Живе, як у бога за пазухою, — відповів я.

— А ти?

Я невдоволено махнув рукою:

— Теж непогано жив би, якби більше заробляв. Уяви собі — за сьогодні дві ходки по п'ятдесят пфенігів.

Густав кивнув головою:

— Дедалі гірше й гірше. І так всюди. До чого ми тільки доживемося отак?!.

— А тут іще так потрібні гроші! — сказав я. — Саме тепер! Багато треба грошей.

Густав почухав підборіддя:

— Багато грошей!… — Потім поглянув на мене. — Чесним шляхом ніхто не розбагатіє, Роберте. Можна лише спекуляцією. А якби спробувати на тоталізаторі? Сьогодні скачки. Я знаю там одну першокласну лавочку. Недавно поставив на Аїду і заробив у двадцять вісім разів більше.

— Що ж, мені однаково. Головне, щоб був якийсь шанс.

— А ти вже коли-небудь пробував?

— Ні.

— Тоді в тебе дитяча рука! Такою рукою можна ризикнути. — Він глянув на годинник. — Ну що — поїдем? Якраз устигнемо.

— Гаразд! — Після операції з собакою я проникся великим довір'ям до Густава.

Лавочка займала досить просторе приміщення. Праворуч торгували тютюновими виробами, ліворуч містився тоталізатор. Вітрина вся була завішена зеленими й рожевими спортивними газетами та надрукованими на машинці об'явами про скачки. Вздовж однієї стіни стояв довгий пульт з кількома письмовими приборами. За ним моталося три чоловіки. Один щось кричав у телефон, другий бігав сюди й туди з якимись аркушиками паперу в руках, а третій, зсунувши котелок аж на потилицю, з товстою, чорною бразільською сигарою в зубах, без піджака, засукавши рукава, сидів за пультом і записував ставки. Сорочка на ньому була густофіолетового кольору.

На моє здивування, там було досить людно. Переважали люди нижчого прошарку — ремісники, робітники, дрібні чиновники, кілька повій і сутенерів. Біля самих дверей нас зупинив якийсь чоловік у брудних сірих гамашах, сірому береті і в сірому сюртуці.

— Фон-Білінг. Ризикнем, панове? Певний виграш!