Розділ VII

Уже за тиждень у Василька минула гарячка й з’явився апетит. Разом із надією повернувся й добрий настрій. Під час перев’язок хлопець кривився від болю, але намагався жартувати. Доглядав його Антоній сам, а коли в млині було багато роботи, хворого пильнували жінки.

Неможливо було тримати це від них у таємниці, мабуть, саме тому новина про операцію невдовзі поширилася околицею. То один, то другий Васильків приятель зазирнув дорогою, щоб перекинутися з ним кількома словами. Цікаві баби приходили підслухати-підгледіти, щоб потім мати поживу для пліток. І тільки Антонія уникали і, побачивши його у світлиці, відразу забиралися геть. Так минули жовтень, листопад, грудень. Перед святвечором Василько почав прохати Антонія, аби той дозволив йому випробувати сили. Але той тільки сердито відказав:

— Лежи, і навіть не намагайся лубки знімати! Я сам скажу, коли!

Лише наприкінці січня він повідомив, що час зняти пов’язки. Уся родина забажала бути при цьому, але він нікому не дозволив. Сам був дуже схвильований, руки йому тремтіли, коли розгортав бинти.

Василеві ноги ще більше схудли, м’язи ще дужче ослабли. Але шрами гоїлися добре і, що найважливіше, зникли опухи й викривлення.

Антоній обережно, дюйм за дюймом, обмацував кістки крізь тонку шкіру. При цьому заплющив очі, наче те, що він бачив, йому заважало. Нарешті полегшено зітхнув і буркнув:

— Поворуши пальцями… А тепер обережно ступнями… Болить?..

— Ні, не болить, — здушеним від хвилювання голосом відповів Василь.

— А тепер спробуй зігнути коліна…

— Я боюся.

— Ну ж бо, сміливіше!

Василько виконав наказ і зі сльозами на очах глянув на Антонія.

— Я можу! Можу зігнути!

— Чекай-но, не спіши. Тепер обережно підніми ногу… отак, а тепер цю…

Напружившись і тремтячи, Василько виконував розпорядження Антонія.

— А тепер накрийся й лежи. Тиждень полежиш. Потім почнеш уставати.

— Антонію!

— Що?

— Тобто… тобто я… зможу ходити?