Розділ VII

Антоній лише головою похитав і буркнув:

— Я тут нічим не допоможу. Нога пропала.

— Хоч життя рятуй! — благав нещасний.

— Треба ногу відрізати ось тут, у цьому місці, — Антоній показав над коліном. — Залишишся на все життя калікою, та ще й мене проклинатимеш. Скажеш, мовляв, була можливість урятувати.

— Брате, присягаюся, що ні, рятуй. Таж я сам бачу чорні плями. Гангрена.

— Як хочеш, — погодився Антоній.

Операція була неймовірно болючою й ослабила хворого настільки, що протягом кількох днів навіть мови не було, щоб його забрати додому. Проте життю вже нічого не загрожувало.

Після цих випадків слава Антонія Косиби зросла ще більше. Мало не щодня почали приходити хворі з різними недугами. У кого очі загноїлися так, що світа Божого не видко, іще комусь кістки ломило, хтось скаржився на кольку, інший задихався від кашлю. Траплялися й такі, котрі самі не знали, що з ними таке, от слабували та й годі.

Антоній не всім допомагав. Декого відразу відсилав зі словами, що від їхньої хвороби ліків немає. Деяким казав різне: то прикладати до живота мішечок з гарячим піском, то солі до страви не додавати і м’яса не їсти, то відвари різних трав пити. І якось так виходило, що ті, хто від нього з порадою вийшли, завжди одужували, а якщо й не повністю, то бодай полегшу в стражданнях отримували.

У тій околиці було кілька знахарів. У Пічках, у графа Зантофта, старий вівчар умів замовляннями вилікувати бешиху й зубний біль, та й на інших хворобах теж знався. Одна баба, Белякова з Нової Оселі, знала засіб від лишаю й на легкі пологи; церковний сторож у Радолишках позбавляв від глистів і вмів зарадити при кровотечах. Але всі вони наказували промовляти якісь молитви чи таємничі закляття, робили над хворим якісь знаки або давали їм амулети.

А цей новий знахар, Антоній із млина, нічого такого не робив. Порозпитує, подивиться, помацає, тоді походить, мов навіжений, по хаті, потираючи лоба, очі догори зведе, а тоді відразу каже, як недугу лікувати.

В околиці довго сперечалися, котрий знахар краще лікує. Та в одному безперечно Антоній Косиба був ліпшим за інших: він не брав грошей. Коли хворий приносив грудку масла, курку, торбинку бобів, сувій домотканого полотна чи лантух вовни, він це приймав, коротко дякуючи у відповідь, та якщо не приносили — лікував так само. Іноді біднішим роздавав щось, а решта потрапляла до Мельникової комори. Сам Антоній потребував небагато: от, аби вистачило грошей на куриво, пару юхтових чобіт і сяку-таку одежину. Та на це ставало його заробітку в млині, бо роботу він не покинув, хоча Прокіп з удячності за сина й з огляду на те, що Антоній їм віддавав, сам переконував його відмовитися від праці.

Тим часом кількість пацієнтів зростала. Траплялися й такі дні, коли Антоній не міг навіть години виділити для роботи. Біля його прибудови стояв десяток возів з тяжко хворими. Ті, що мали сили, приходили пішки, хіба що прибували здалеку, бо й таких не бракувало.

У комірчині, у сінях і в самій хаті в кутках виростали цілі гори подарунків, бо матінка Агата погоджувалася тепер брати лише харчі, а полотно, вовна, льон, баранячі й телячі шкури, пір’я й передусім лікувальні трави, єдине, що дуже охоче завжди брав Антоній, лежали купами.

— Ну й мотлоху тут у тебе, справжній тобі хлів, — казала широкостегна Зоня, взявши руки в боки, — а добра різного, мов у жида за піччю. Як хочеш, то я приберу… Підлогу теж добряче вимити треба…

— Нехай, — махав рукою той. — Мені й так добре.

— Вікна добре було б помити, — додавала Зоня.

— Обійдеться й так.

— Чоловік без догляду — як город без плоту.

Антоній мовчав, сподіваючись, що коли не озиватиметься, то Зоня, як завжди, постоїть, постоїть, а тоді забереться й піде. Він на неї навіть не сердився, бо любив за добру вдачу, але волів бути сам.