Розділ VII

Та цього разу Зоня не поступалася.

— Ти, Антонію, чоловік хазяйновитий. Тільки не вмієш своєї користі допильнувати. Ге-ге, ти б міг так забагатіти, якби хотів. Стільки люду до тебе приходить. Хворим допомагати, це, звісно, християнська справа, коли хто бідний, то й задурно можна, але в мене аж усередині все переверталося, що з такого багатія, як Дулейко з Бервінтів ти лише кожушок узяв. Та він би корову тобі дав, якби ти лише сказав. Міг би великі гроші заробляти.

— Не треба мені грошей, — знизав він плечима. — Я ж не голодую, а збирати не маю для кого.

— А це вже ти сам винен.

— Чого це?

— Що не маєш для кого. Тобі жінка потрібна. І діти.

— Я вже старий, — ухильно буркнув Антоній.

Зоня засміялася.

— Так-таки й старий. Не одна б за тебе пішла.

— Обійдеться.

— Я й сама пішла б. Правду кажу. Пішла б.

Антоній швиденько відвернувся від неї й пробурмотів:

— Ти ці дурниці облиш.

— А чого дурниці? Не бійся. Місяця не минає, щоб до мене хтось не посватався. Не така я вже й погана, хоч і вдова. Минулої неділі ти сам бачив, приїздили з Віцкунів старий Баран і садівник Сивек. Хотіли мене висватати за молодого Мищонека. А я не погодилася, хоча він і молодший за мене, і волоку[7] землі в спадок від батька отримає. А я не хочу. Не такого мені треба чоловіка. А за тебе піду, тільки скажи. І знай, що сам Прокіп був би цьому радий…

— Не мені женитися, Зоню…

— Хіба я тобі не подобаюся?

— Що там подобатися… Ніхто мені не до вподоби, бо я не оженюся.

— А це чому?

— Та от так.

— Баби тобі треба. Хіба ж ні?