Розділ VII

— Та ні.

— А щоб же тебе холера вхопила! — вибухнула несподівано Зоня. — Бодай ти на горі стояв, а сонця не бачив! Щоб тебе трясця мордувала! Бодай ти у воді сидів і пити хотів! Чи бач? Такий неприступний? Такий затятий? Добре, добре! Я тобі цього не подарую! Тьху!

І вибігла, почервоніла від гніву, грюкнувши дверима. Проте наступного дня гніву в ній більше не було. Зоня знову дбайливо досипала йому юшки, наливала міцнішого, ніж іншим, чаю й вишкіряла в усмішці рівні білі зуби.

Ніхто з мельникової родини, крім Зоні, не зазирав до Антонієвої прибудови. За винятком малої Наталки. Дівчинка ладна була сидіти тут удень і вночі, якби тільки могла. Вона дуже звикла до Антонія.

Одного дня сказала йому:

— Тітка Зоня чимраз більше чепуриться. Учора на ярмарку червону блузку купила. І мило запахуще. І черевички на таких високих підборах…

— То й добре.

— А я знаю, нащо вона так чепуриться.

— Ну, бо баба, а баби люблять чепуритися.

— Ні, — похитала заперечно головою Наталка. — Вона через те, що хоче з тобою женитися.

— Не мели казна-чого, — буркнув Антоній.

— Це не я, так Віталіс каже. І бабуня теж.

— Дурниці вони кажуть.

Дівчинка сплеснула в долоні.

— Справді? Справді?

— Ну, певне, що дурниці, а ти чого радієш?

— Бо я знаю, чому ти не хочеш тітки Зоні. Ти зі мною оженишся, коли я виросту.

— Авжеж, авжеж, — Антоній погладив її по голові й усміхнувся.

— Оженишся?

— Ти виростай.