Розділ «11 Замкнутий простір»

Замкнутий простір

Усе зійшлося на тихому маленькому селі Гайворон.

Їхати туди Князевич не просто хотів – мусив. До виїзду безпосередньо на місце незрозумілих подій його змусила не гола цікавість до незвіданого: штовхав елементарний службовий обов’язок. Розумів, що силою багатьох обставин лишиться там сам на сам із десятками, як не сотнями недоброзичливців. Вони напевне побачать у ньому чужого. Закриються. Навряд чи нададуть корисну інформацію, що просуне його, по суті, приватне розслідування. А воно таки виглядає приватним, хоч проводить його капітан міліції Князевич за завданням керівництва і на це витрачаються казенні, державні кошти. Проте Ігор розумів: іншого виходу нема, навіть якщо суттєвого результату не вийде.

Усе ж таки виїхати того самого дня не вдалося. Пилипів обіцяв машину до самого Кременця лише назавтра зранку. Там естафету приймуть місцеві колеги і доставлять просто до Гайворона. Князевич не тішив себе жодними ілюзіями: про скорий приїзд слідчого не просто з Києва, а з Головного управління сільська влада, від дільничного до голови колгоспу, вже повідомлена. Через те що мертвих знаходили недалеко від села, а один із них узагалі був місцевим, причину візиту високого гостя навряд чи хтось приховає. Значить, доведеться працювати в атмосфері тотальної недовіри та підозріливості.

Але все ж Князевич решту дня не гуляв.

Спочатку була недовга й досить змістовна розмова з колегою Софії Новицької. Та вважала себе близькою подругою померлої. На питання, поставлене Ігорем максимально обережно, відповіла на диво легко й невимушено. Так, викладач наукового атеїзму була не проти перевірити на собі дію води з джерела Святої Варвари. Жінка хотіла зупинити природний процес старіння організму, на маски та креми йшла левова частка її платні. До того ж діставати це все доводилося з величезною переплатою, і комуністка переймалася: не може вона дозволяти собі користуватися послугами спекулянтів, а доводиться. Ось звідки цікавість до «живої води»: живучи в Кременці, не раз чула про джерело від людей, та довго не могла пересилити себе й наважитися.

Раз.

Рідні відставного полковника КДБ Лизгунова, які жили в Тернополі, сприйняли питання Князевича за жарт. Та досить швидко зізналися: так само несерйозно сприймали розмови Андрія Івановича про його намір дожити до ста років, аби стало при цьому здоров’я відзначити століття радянської влади. При цьому обмовлявся: живу воду пити треба, з джерела, тут десь поруч.

Два.

Князевич уже навіть не мав сумніву: варто копнути, і вилізе – гайворонський комсомольський ватажок теж виявляв зацікавлення таємним джерелом бодай на словах.

Це давало ґрунт для розумів та підказувало щонайменше два напрямки, котрі напевне йдуть паралельно. Перший: якщо кожен із трьох облизувався на так звану «живу воду», то не надто це приховував, не вважаючи ці наміри справді серйозними та вартими швидкої реалізації. Отже, кожен із трьох теоретично міг потай від людей, аби не засміяли забобонних партійців у світлі боротьби з релігійними пережитками, пробратися до джерела й випити води.

Правда, з цього автоматично випливало ось що: жива вода справді здатна перетворюватися на мертву, в що Князевич вірити категорично відмовлявся.

Отже, напрямок другий: виявити конкретну людину, що мала особисті порахунки з кожним із трьох. Відшукати її та заразом – спосіб ненасильницького отруєння. Оце й усе.

Відмовившись повечеряти з тернопільськими колегами, Князевич відчув – підозріле ставлення до його появи серед місцевих тільки посилилося. Але послався на втому і справді відчував її: давалися взнаки безсонні ночі та дні, проведені на нервах і заглушені спиртним різної міцності. Можна було б і повечеряти, зрештою, та процес стовідсотково передбачав випивку, чого Ігореві саме тепер просто хотілось уникати. Тому, заселившись у стандартний одномісний номер готелю, виділений під особистим контролем Пилипіва, спробував прийняти душ – води не виявилося, навіть холодної. Чергова по поверху зробила круглі очі, сказала: є хіба в «люксі», чим ввела Князевича в ступор – невже вода в «люкс» подається з окремого водогону? Відповіді не дістав, до «люксу» вирішив не проситися, хоча номер був порожнім і чергова, жінка без певного віку, натякнула: за рубля вона пустить на півгодинки. Замість того спустився до буфету, який саме зачинявся, бо починав працювати ресторан, купив собі дві котлети, вафлі «Шкільні» та пляшку теплого лимонаду «Буратіно» – більше тут або взагалі нічого не було, або все інше, навіть сухі тістечка, встигли спожити протягом дня. Дивно, але змореному шлунку цього вистачило.

Повернувшись у номер, Ігор просто в одязі завалився на ліжко, послухав у вечірньому випуску програми «Час» про відкритий лист президентові США Рональдові Рейгану за припинення робіт із виробництва нейтронної бомби, підписаний провідними діячами радянської науки. Коли почалася третя серія якогось фільму, початку котрого він не бачив, – заплющив очі та несподівано для себе міцно заснув під неголосне буркотіння телевізора.

Ранком на нього вже чекала вчорашня «Волга». Знайомий водій повіз до Кременця, і година їзди, хоч і вибоїстою дорогою, спливла швидко. На місці вже зустрічав начальник районної міліції, черевцем та вусами дуже схожий на Пилипіва, тільки в цього вуса, як і пострижене під бокс волосся, виявилися темно-рудими. Попри сподівання, поговорити з Антоном Мазуром та його мамою, яка чергувала біля сина в лікарні, міняючись зі своєю старшою сестрою, в якої поселилася невідомо на який час, Князевичу не вдалося. Точніше, рудий підполковник особисто завів Ігоря в палату, та Антон, колись напевне кров з молоком, нині ж – саме молоко, до того ж давнішнє й кисле, судячи з кольору обличчя, розмовляти відмовився. Князевич так і не втямив, здалося це йому чи в хлопця, що непорушно лежав на спині, лише від згадки про доцента Новицьку крізь хворобливу блідість справді почала проступати червінь. Зрештою, вирішив Ігор, давати якісь покази Антон Мазур у цьому випадку не повинен, навіть без протоколу. Мама ж його, не так давно, очевидно, висока та яскраво-чорнява, тепер же зіщулена, з сивими пасмами, з очима, здебільшого втупленими в підлогу, лише тихим голосом попросила не чіпати її хлопчика хоча б зараз, мати совість, і взагалі: Бог ту страшну підлу жінку вже покарав.

Отак. Знову вищий суд, знову Божа кара.

Затримуватися в місті після того Ігор не бачив жодного сенсу. Тернопільського водія вже відпустили, а коли повернулися з лікарні до районної управи, рудовусий начальник дістав телефоном чергові вказівки від Пилипіва, пробубонів щось байдуже-розбірливе, поклав трубку, почухав потилицю.

– Таж поїхали далі? Там чекають уже. Козуб попереджений, усе як має бути.