Розділ «Сашко Гармаш»

Як часто справу, якій людина згодом присвятить усе своє життя, визначає лише один щасливий випадок. До цієї доленосної миті людина могла навіть не торкатися до улюблених у майбутньому інструментів, не знати про їх існування, а тут узяла потримати і зрозуміла, що вони – продовження її душі та рук. Наприклад, працювала жіночка в школі вчителем математики – не краще й не гірше від інших знала свій предмет, якихось учнів любила, якихось ненавиділа, і вони її – також, а тут зайшла до однокласниці почаювати – сто років не бачилися, а та плете прикраси з бісеру. Сподобалося. Взялася і собі спробувати, і тут виявилося, що ось же вона, справа всього її життя (!) – і душа радіє, і пальці вправно бігають, ретельно перебираючи дрібні намистинки, й ідеї оригінальні невимушено народжуються, та й результат – замилуватися можна, і вироби продаються, як пиріжки на заводській прохідній. Так сталося із Сашком на прізвисько Крим. Жив собі хлопець до двадцяти п’яти років у Криму, працював то будівельником, то «ким доведеться» – спокійний, урівноважений, добрий, але коли до півострова вдерлися «зелені чоловічки», йому через проукраїнські погляди довелося переїхати до бабусі на східну Україну і розпочати нове життя. Записався добровольцем до 39-го батальйону територіальної оборони, кілька місяців служив стрілком – успішно служив, був одним із найкращих, і коли прийшла заявка на курси з гарматної справи, комбат направив туди Сашка і ще шістьох бійців. Хлопці повернулися через два тижні разом із «рапірами».

Саша Крим виявився генієм артилерії.

– З одного пострілу, – трохи ніяковіючи перед камерою, розповідає його товариш по сусідній «рапірі» Тарас із позивним Вогонь в інтерв’ю київським журналістам, – може в ціль влучити. Як рукою кладе! Особливо вночі дуже гарно видно, звідки «град» по нас лупить – Сашко дивиться, звідкіля йде їх перший залп, вивіряє траєкторію, наводить, прицілюється – у «града» й лоток після пострілу по нам не встигає вискочити, як Сашко його накриває. Три «гради», мінімум, знищив, і це тільки ті, що ми своїми очами бачили, як вибухали. А ще розвідники розповідали, що склади він сепарам підірвав – добу чорний дим звідти валив, і також – із першого пострілу.

Сашко, високий вузькоплечий, довжелезний, як жердина, хлопчина з поглядом п’ятирічної дитини – довгоствольна «рапіра», певно, доводиться йому двоюрідною сестрою – скромно не заперечує похвал. Він має тепер новий позивний, яким дуже пишається – Гармаш. Сашко ретельно підбирає намистинки-снаряди для свого візерунку і вкладає їх точно в ціль. Він щасливий, бо знайшов своє призначення. Його мрія – звільнити малу батьківщину – Крим – від усілякої сволоти. А доти – він знищує «гради» ворога в Іловайську.

З блокпоста № 3906 Іловайськ видно, як на долоні. Особливо ввечері, коли загораються вогні у вікнах – місто розташоване на висотці, до нього – всього п’ять кілометрів по прямій. «3906» значить, що за блокпост відповідає 39-й батальйон територіальної оборони. Тут, на перехресті біля села Многопілля, 3906 встановили ще 1 серпня, і всі батальйони, що йдуть на Іловайськ, проходять повз нього. Тут бажають удачі бійцям і поплескують їх по плечах перед боями, сюди ж бійці повертаються: іноді – на відпочинок, іноді – мертвими або пораненими.

За місяць постійних обстрілів і зіткнень солдати 39-го тербату перетворилися на справжніх воїнів. Їхні обличчя потемніли від сонця, руки згрубіли і почорніли від риття окопів і збройної змазки, ноги звикли спати в берцях, а тіло – у формі, їх легені приймають без кашлю всі сорти тютюну і марки сигарет, а печінка – будь-який алкоголь, від спирту до пива. Цих обпалених обстрілами бійців уже не порівняти з тими безтурботними хлопцями, що приїхали сюди на початку серпня, всього три тижні тому. І якщо розпитати про те, як тоді відбувалося бойове хрещення, наприклад, у Діми Коршунова, який сьогодні заступив на 3906, то він із легким сумом вам пригадає, як бійці, не встигнувши розкласти речі, зіткнулися з місцевими, що, не церемонячись, порадили забиратися геть. Такий прийом виявився для бійців несподіваним. До цього скрізь, де ніс службу батальйон, із місцевим населенням устаканювався нормальний контакт. Не звернувши уваги на попередження, хлопці розвантажили машини, встановили намети і сіли обідати – і тут їх накрило рясним мінометним обстрілом. Один боєць загинув, кількох поранило. «Після цього семеро зібрали речі й поїхали додому. Напевне, вони якось інакше уявляли собі війну. Більше під обстрілами поки що ніхто не загинув. Потрібно бути обережним, звертати увагу на дрібниці – за десять хвилин до обстрілу дорога завжди порожніє, не видно жодної місцевої машини», – розкаже вам Діма.

Командує на 3906 командир стрілецької роти старшина з позивним Пасічник. Цей спокійний, впевнений у собі чоловік зі специфічним почуттям гумору знається на війні. «Якщо почуєте команду «вогонь» – одразу ж тікайте в бліндаж!» – радить він київській знімальній групі, яка щойно прибула в розташування.

Халепі, в яку потрапили столичні журналісти, важко позаздрити. Журналіста Єгора, оператора Тараса і журналіста Ростислава, що згодився водієм поїхати в зону АТО на власній машині, на «штурм Іловайська» запросив комбат «Дніпра-1» Юрій Береза. Як і домовлялися, 23 серпня хлопці приїхали з Києва до Старобешевого, де й просиділи в машині близько двох годин на колі в центрі міста, марно намагаючись зв’язатися по телефону з комбатом. Ситуація виходила дурна і незрозуміла – начебто існувала домовленість батальйону з телеканалом. Є редакційне завдання, однак куди їм їхати, якщо навколо – війна? Де шукати того Березу? Хлопці нервували, говорили ні про що й обговорювали, що робитимуть, якщо комбат на зв’язок не вийде.

– Може, він на завданні?

– Може, і на завданні. Та, напевно, він мусив би комусь доручити нас зустріти, хіба ні?

– Можливо, він і доручив. А з тією людиною щось сталося. Війна все ж таки.

– Добре, нехай і так. А нам-то що робити? Ми не знаємо, зустрінуть нас чи ні, ми не знаємо, куди їхати, ми нічого не знаємо і на нас тут ніхто не чекає. Хіба що місцеві якось дуже підозріло на наші київські номери поглядають. Здадуть зараз сепарам, оце буде нам весело!

– Я не знаю, Славо! Повертаємося до Києва?

– О, дивися, до нас ідуть! – і дійсно, зупинилася машина, коричневий «ланос», з якого вийшли троє людей у військовій формі.

– Сепари?!

– Та звідки мені відомо? На них же не написано!

– Ні, думаю, що наші. Бачу на пряжках ременів тризуби.

Військові підійшли до машини, заглянули у відчинене вікно.

– Доброго дня. Ви хто такі?