Розділ «Сашко Гармаш»

– Сну немає.

Близько шостої ранку, коли вже настав світанок, вони побачили російський патруль – два солдати йшли вздовж посадки. Хлопці вирішили, що їх побачили і вже подумки приготувалися здаватися, але ні – патруль безтурботно пройшов далі. На мобільних телефонах з’явився зв’язок, і Слава по кешованій карті в навігаторі зміг установити місцеперебування – тепер хоча б стало зрозуміло, в який бік рухатись.

Десь із полів знову пролунали одиночні постріли. Звідти треба було терміново йти, і вони рушили до кінця лісосмуги, де Слава через видошукач камери оглянув околиці: дорогою їхало два бетеери під білими прапорами.

– Як думаєш, може, це наші в полон здаються? – припустив він.

– Навряд чи, – похмуро відповів Біляков. – Всіх уже або полонили, або вбили. Чуєш, бахають одиночними?

– Підемо назад, так? – стало страшно. Вони повернулися до кинутих машин, що стояли незайманими на тому ж місці, де вони в паніці залишили їх учора вранці.

Журналісти швидко переговорили телефоном із родичами, редактором телеканалу і військовими – зв’язок працював добре. Військові дозволили взяти машину і порадили вибиратися в бік Комсомольського. В машині генерала Хомчака, що належала Міністерству оборони, про що свідчив відповідний техталон, знайшлося трохи води, їжі, трилітрова банка червоного вина, два травматичні пістолети, сувенірні ножі і великий ефектний штик-ніж. Поруч у посадці вони побачили купу розкиданої зброї – автомати і гранатомети. Зброю вони не чіпали, зате сьорбнули вина, яке на голодний шлунок відразу ж гарненько подіяло. Але найдивніша знахідка їх чекала зовні – прямо на «торпеді», на видному місці, лежала особиста рація командувача «Сектором Б» генерала Хомчака. Він залишив її тут, просто кинув. У міні-автобусі Берези були прострелені всі чотири шини, зате від нього був ключ – Слава ще вчора ввечері, підкоряючись рефлексу, передбачливо витяг його із замка запалювання і заховав у кишені. Єгор дістав білий прапор, який заготовив за вказівкою Берези ще при виході з Многопілля, і виставив у вікно.

– Будемо вибиратися якось, – запропонував Слава. – Ми – люди не військові, за місцевих, звичайно, не проканаємо, але корочки свої журналістські будемо показувати, може й допоможе…

– А я? – запитав Біляков. Він стояв у військовій формі, Слава якось не звернув уваги на цей факт.

– На, приміряй! – Єгор дістав із рюкзака свої запасні штани і футболку.

За кермо сів Біляков. Він знав цю машину, як рідну, і завів із півоберта. «…Синку Божий позаду, янголи по сторонах… янголи по сторонах…» Неспішно вони виїхали з кущів уздовж лісосмуги в бік дороги, Слава ввімкнув на мобільному телефоні навігатор, який відразу ж визначив напрям руху. Але Біляков, вочевидь, не прийшовши до тями після вчорашніх подій, замість того, щоб одразу виїхати на дорогу, різко повернув кермо праворуч, у поле, і через кілька десятків метрів машина наскочила на величезну каменюку і зависла на ній переднім мостом, скажено обертаючи колесами.

– Б…! – це все, що зміг видавити з себе Слава. – Домкрат давай! – машину підвели, і Біляков здав задом і зняв автобус із перешкоди.

Вони швидко помчали випаленим полем, повз розбиту вчора українську техніку, але, очевидно, не розрахувавши кута спуску на дорогу, при з’їзді уперлися бампером в асфальт і знову застрягли.

– Б…! – сказав Слава і здивовано глянув на водія.

– За нами біжать, – тихо прошепотів Єгор, розглядаючи фігурки з автоматами в бічне дзеркало.

Їх оточило щонайменше п’ятнадцять солдат:

– Виходьте! Швидко!

– Ми журналісти, – спробував заговорити Слава, виходячи з піднятими руками, – ми не військові!

Однак в автобусі вже знайшли карту з позначеними бойовими позиціями, залишену там кимось із командирів, і бойову гранату.

– Та які ж ви журналісти? Ви – диверсанти!