Розділ «Сашко Гармаш»

– А що далі з танком робитимете?

– Та нічого особливого. Щас прогріємо та поїдемо, – пожартував танкіст і сам радісно розсміявся власному жарту, певно, живо уявляючи цей процес.

Ніби почувши плани офіцера, росіяни почали довбати з міномета навколо танка, і журналісти стрілою пролетіли сімдесят метрів до бліндажа. Надалі працювали вахтовим методом: обстріл – стрибок у бліндаж, тиша – зйомка; обстріл – ривок до бліндажа, тиша – знову зйомка.

Набігавшись, ближче до вечора, вони вирішили повернутися до Многопілля, де їм пощастило зустріти бійців «Дніпра-1» і з десяток бійців «Донбасу», що, як з’ясувалося, самовільно покинули розташування батальйону в Іловайську і кляли своє командування, на чому світ стоїть.

– Ти уявляєш, Славо, цей Філін розстріляти нас обіцяв, начебто за дезертирство! Сука! Запхали нас прямо під «гради»! А де цей герой Семенченко? На лікарню злиняв! У дупу його поранило! А де обіцяна допомога? – поспішали бійці розповісти своє бачення ситуації.

Усією компанією вони зайшли в найбільший будинок на вулиці. Будинок стояв порожнім, і від цього видався ще більш комфортним – не потрібно казати цих фальшивих під час війни фраз: «Вибачте, чи не будете ви проти, якщо ми тут зараз…» У гаражі стояли два нових крутих автомобіля: джип «хюндай» і «фольксваген-пасат».

– Так, – зауважив хтось із бійців, – а життя – воно ж насправді – дорожче тачок!

– Та то ти не зрозумів – господар просто на власному двоповерховому «бентлі» виїхав!

Звідкілясь узялася дволітрова пляшка самогону, яку, заїдаючи свинячою тушонкою, бійці передавали по колу. Її приговорили за пару годин. Єгор тим часом змонтував і злив в інтернет сюжет про трофейний російський танк. «Донбасівці», побачивши, що можна зайти в мережу, попросили Славу написати текст про те, що Семенченко – лайно і зрадник. Слава, сам не знаючи чому, одразу ж погодився.

– Розвідники повертаються! Розвідники повернулися! – четверо бійців, всі в крові і бруді, заходили до штабу генерала Хомчака.

– Їх же дев’ятеро вчора виходило, – сказав, здається, Бандера.

Розвідка доповіла, що в бік Многопілля рухається чимала колона російських десантників, швидше за все, їх ціллю був штаб «Сектора Б». На шляху колони опинилося не так уже й багато українських підрозділів, однак вони проявили себе виключно професійно. Слава чув по рації цей бій від початку до кінця, і потім пошкодував, що не записав цю найкращу з відомих йому радіопрограм хоча б на диктофон. Він дуже гарно чув, як полковник Коваль (якщо він правильно розібрав прізвище військового за тріскотнею пострілів в ефірі) давав команди розвертати «рапіри», і як наші гармати першим же злагодженим залпом знищили головну машину колони – емтеелбешку-мотолабу. За тим у роботу включився той самий трофейний російський танк, яким, напевне, командував той самий офіцер, з яким вони розмовляли вранці – він виїхав на дорогу і відкрив вогонь прямою наводкою. Слава на мить уявив цей подив російських десантників, коли їм назустріч виїхав їх же танк і почав гамселити з крупнокаліберного кулемета. Тим часом із звуків і криків із рації стало зрозуміло, що «рапіри» підбили ще дві російські машини. Росіяни, хаотично відстрілюючись, відступали. Через кілька годин Слава з товаришами вже дивився відео, яке зняли його камерою українські солдати після цього бою. Непересічне видовище: три розбиті і спалені «мотолаби», навіть алюміній розплавився. На асфальті – кола від крутих розворотів. Кілька солдатів згоріло живцем усередині машин, кілька – розкидані фрагментами тіл уздовж дороги. Наш боєць тримає каску російського солдата: «Дивіться, російські матері, куди посилають ваших синів…» Трьох узяли в полон: солдат 31-ї десантно-штурмової сильно обгорів, двом іншим – Ахметову й Ільмітову – пощастило більше. Єгор записав із ними бесіду і виклав в інтернет для каналу.

– Напевне, – зауважив Слава, – це перший публічний документальний доказ присутності російських військ в Україні.

По українському телебаченню офіційні особи АТО в ці дні захоплено розповідали, що до Іловайська йде підкріплення, і ніякого оточення там немає. Дивитися цю брехню в порожньому будинку, що потопав у провінційній розкоші, посеред «Кличу Прип’яті» було дико.

28 серпня бійці заговорили про те, що начебто є домовленість про «зелений коридор». Як те виглядатиме і що конкретно означає, Славі ніхто достеменно сказати не міг. Просто всі одразу повірили в диво і раділи, що залишаться живими. З’явився комбат Юрій Береза – прийняв душ, поголився і з бадьорим настроєм почав готуватися до завтрашнього виходу з «котла».

Рано-вранці біля Многопілля накопичилася велика кількість людей та техніки, Слава б і не наважився сказати, скільки саме. З розмов навколо він розумів, що дві колони формують десь приблизно з двох тисяч бійців, які повинні виходити різними дорогами до села Червоносільського і далі на Комсомольське. Чекали команди на вихід добровольчих батальйонів «Донбас», «Дніпро-1», «Миротворець», «Херсон», «Світязь», «Івано-Франківськ». Вони повернулися цієї ночі з Іловайська. Сиділи в автобусах, оглухлі від постійних обстрілів, зняті з блокпостів, які вони героїчно утримували цілий місяць, бійці 39-го і 40-го тербатів. Молилися Богу крихти від спаленої російськими «градами» і розчавленої танками 51-ї бригади. Розганяли двигуни в очікуванні останнього ривка «коробочки» 17-ї танкової. Тривожно і насторожено трималися за зброю бійці 92-ї та 93-ї бригад. Молилися разом із залишками 51-ї бригади рештки підрозділів, які змогли прорватися до Многопілля від Савур-Могили. Тут сподівалося на спасіння і диво так багато втомлених катастрофою останніх діб людей, що Слава й сам повірив, що все закінчиться добре, хоча вже годину поруч падали міни.

Журналістів посадили в броньований інкасаторський міні-автобус «Приватбанку», в якому їхав Юрій Береза. Слава намагався знімати через вікно й уважно слухати рацію, але з цього мало що виходило. Самі переговори з росіянами безпосередньо вів, як зрозумів Слава, офіцер із позивним Директор, потім він передавав зміст розмов генералу Хомчаку, тож про що домовлялися напряму, було незрозуміло. Це видавалося дивним: чому Хомчак, як командувач «Сектором Б», не вів переговори особисто? Отож із цього «зіпсованого телефону» виходило, що умови, які висували росіяни, постійно змінювалися: з ранку вони казали, що українці мусять виходити без важкого озброєння, потім – зовсім без зброї, далі прозвучала нова вимога – армія виходить із зброєю, але добровольчі батальйони залишаються в «котлі». Особисто Слава цих розмов, звісно, не міг чути, про це говорив комбат «Миротворця» Андрій Тетерук, і начебто Хомчак на таку пропозицію не пристав. Все, що чув Слава з рації Берези, так це останній перед проривом короткий діалог Хомчака і Директора: «Вони просять ще п’ятнадцять хвилин на узгодження! – У мене немає п’ятнадцяти хвилин! – Вони просять дві хвилини! – У мене немає двох хвилин!» Після цього Хомчак дав команду на прорив. Одна колона рушила по дорозі на Червоносільське, друга – через Агрономічне. Годинники показували близько восьмої ранку.

Через кілька хвилин почався справжній обстріл. Слава разом із Єгором і оператором Тарасом, лежачи на підлозі, чули, як заторохтіли кулі по броні автобуса, який чомусь розвернувся в протилежний бік і поїхав назустріч усій колоні. У камеру Слави потрапили окопи, біля яких стояли солдати невідомої армії, які махали руками, начебто прощаючись, і бронетехніка без маркування під білими прапорами.

Стало страшно.

– Читайте молитву, – обернувшись до журналістів, запропонував Береза. – Матір Божа поперед…