Розділ «Сашко Гармаш»

Їх вишукували в ряд, наказали зняти бронежилети і взяли на приціли автоматів.

– Ми не диверсанти, – спробував ще раз переконати солдатів Слава. – Машина – не наша, речі теж не наші!

Солдати розсміялися:

– Ставайте на коліна, – хлопці опустилися на асфальт. – Звідки ви приїхали?

Слава махнув рукою у бік посадки:

– Звідти.

– Можеш на карті показати?

Тут навіщось у розмову вліз оператор, який до того весь час мовчав:

– Так! – вигукнув він радісно.

– А, так ти і по картах орієнтуватися вмієш! – здивувалися солдати. Очевидно, в їх підрозділах це вважалося великим мистецтвом. – Ми зараз перевіримо, які ви журналісти.

По черзі, нахилившись до кожного, вони запитали адресу редакції. Ні Єгор, ні Тарас, ні, тим більше, Слава, який на «Еспресо ТБ» ніколи не працював, адреси редакції не знали.

Солдати заусміхалися:

– Щось хрінові з вас диверсанти!

– Та ось подивіться, звідки ми приїхали! – Слава тицьнув карту з навігатора, але та не призвела жодного ефекту на солдатів, зате телефони вмить відібрали і викинули в водоймище.

Полонених ретельно обшукали і трохи поштовхали, але швидше для порядку. Слава похвалив себе за те, що вранці витяг карту пам’яті з відеокамери і заховав у кросівок. Замість неї він вставив у камеру нову, на яку відзняв сьогодні вранці декілька хвилин всього підряд.

– Це що, весь відзнятий матеріал? – запитав офіцер.

– Так. Більше нічого не встиг.

Що робити з такими полоненими, росіяни не знали. Ситуація, напевне, для них виявилася позаштатною, і вони не мали відповідних інструкцій. Солдати охороняли блокпост на перехресті, вільного транспорту, щоб відвести полонених до якого-небудь ефесбешника, не мали, серйозних звинувачень висунути не могли, та й, імовірно, не дуже й хотіли.

У російському походженні військовослужбовців без шевронів та погон полоненим сумніватись не доводилось. Виявляється, при близькому спілкуванні їх поведінка, манера спілкування, обличчя настільки відрізняються від українців, що переплутати неможливо за жодних обставин. Солдати трохи ще покопирсалися в речах затриманих, після чого посадили їх у коло біля дороги і приставили охоронців. Слава спочатку попросив одну сигарету, потім другу, потім помалу почав розповідати про себе і своїх товаришів: хто такі, як сюди потрапили і тому подібне, пропускаючи, звісно, моменти, пов’язані з українською армією. Росіяни у відповідь зізналися, що вони – російські контрактники, три доби тому їх підняли по тривозі, посадили у вантажівки і закинули сюди. Три ночі вони провели під відкритим небом, не розуміючи мети свого перебування. В їх словах не відчувалося ані ворожнечі, ані ненависті.

Коли стемніло, полонених посадили в їх автобус, попередньо витягнувши акумулятор, пояснивши, що це для того, щоб вони «не пускали джипіес-маячків». Але хлопці не встигли заснути, як прозвучала команда: «до бою!» – і вони пострибали в окопи, де просиділи, зігнувшись і тремтячи чи то від страху, чи то від пронизуючого до кісток нічного холоду, півгодини. Однак бій так і не розпочався, ніхто навіть жодного разу не стрельнув. Так повторювалось кілька разів за ніч – лунала команда «до бою!», солдати і журналісти стрибали в окопи і сиділи там в очікуванні.