Розділ «Сашко Гармаш»

– Матір Божа поперед… – хором повторили журналісти.

– Синку Божий позаду… – продовжив Береза.

– Синку Божий позаду…

– Янголи по сторонах…

– Янголи по сторонах…

– Що буде мені, то й буде вам! Про себе читайте, не вголос!

Слава, намагаючись запам’ятати, пошепки повторив молитву ще раз. Навряд чи він покладав надію на порятунок на промисл Божий. Швидше, він розумів, що потрібно якомога міцніше триматися за військових: генерала Хомчака і комбата Березу. Все ж таки вони – командири, їх будуть шукати, вони мають зв’язок зі штабом АТО, тобто журналістам, можна сказати, пощастило і з броньованим бусом, і з людьми, що там їхали.

Незважаючи на обстріл, автобус зупинився в селі, і в салон затягли пораненого бійця. В якийсь момент Слава зрозумів, що вони пересуваються окремо від колони. Раптом він побачив кілька гармат, яки били по них прямою наводкою. Якимось дивом водію вдалося закласти віраж і вискочити на кукурудзяне поле, яке вони перетнули зі швидкістю космічного корабля. Зупинившись на межі з лісосмугою, Береза крикнув журналістам високим голосом якусь дурницю, щось ніби таке: «Готуйтеся до війни! – Начебто весь час до цього моменту вони прогулювалися по Маріїнському парку. А потім уже нормально сказав: – Закрийте машини гілками!»

Замаскувавши транспорт, п’ятнадцять людей на чолі з генералом Хомчаком і двома комбатами Тетеруком і Березою, причаїлися в посадці. Навколо йшов страшний бій. У полях вибухали міни, строчили автомати, бахкали гранатомети – отямившись від несподіваного нападу, українці давали жорстку відсіч. Першу годину вони пролежали, навіть не маючи можливості підняти голів – кулі свистіли над ними майже впритул. Слава не уявляв собі, що відбувається зараз там, на дорозі, скільки людей загинуло, скільки – помирає в нерівному бою. Однак ані генерал Хомчак, ані комбати не здійснювали жодних спроб утрутитися в події. Вони нічого не робили для того, щоб узяти управління боєм на себе, врятувати хоча б частину своїх людей. Командири, як і рядові бійці, як і журналісти, лежали в посадці і чекали шансу вийти з оточення. Можливо, такі дії з точки зору військової тактики і були правильними, Слава не знав. Він також чекав на можливість урятуватися і сподівався на військову вдачу цих людей. Обстріл не припинявся, і йому хотілося втиснутися в землю, вдавити себе в неї, стати камбалою, пласкою, нікому не потрібною рибою.

Коли стрільба стихла, він почув слабкі крики: «Допоможіть! Допоможіть!» – і поодинокі постріли. Крики стихали, і Славі менше за все хотілося усвідомлювати і сприймати те, що там зараз відбувається, що виходило за межі його розуміння буття. Він почув звук літака і через листя зміг розгледіти, що літак – український. Пальнувши кілька разів у напрямку противника, літак розвернувся і швидко зник.

Ближче до вечора, дочекавшись, коли зовсім стихне, група почала помалу повзти по посадці. Наступила ніч. Дуже темна і, як на зло, дуже тиха – ані вітерця, ані пострілу, мертва тиша. У Слави за спиною висів рюкзак, і Береза навіщось дав йому автомат, який Слава не знав, як правильно прилаштувати, щоб той не заважав повзти по густих хащах. Повзли один за одним. Замикав ланцюг водій комбата «Дніпро-1» Біляков, перед ним повз оператор Тарас, перед Тарасом – Єгор, потім Слава, потім – бійці, потім – всі інші. Поранений у руку боєць, якого підібрали в селі, часто втрачав свідомість – йому перебило кістку на руці, шини не знайшлося, довелося перетягувати джгутами. Складно визначити, яку відстань вони здолали за половину ночі, швидше за все, незначну. Повзти виявилося справою нелегкою, та й ворог перебував зовсім поруч – вони чули голоси солдат і гуркіт увімкнених двигунів. По ланцюгу Славі передали, що попереду – розрив між лісосмугами, який потрібно швидко проскочити, і для загальної безпеки необхідно тримати дистанцію кілька метрів. Коли боєць, який повз попереду, у п’ять стрибків здолав небезпечний відкритий простір, Слава напружився, приготувався до ривка, щоб стартувати, але тут у небі спалахнуло дві сигнальні ракети, і лісосмугу освітив потужний промінь прожектора.

Якщо б Слава порушив інструкцію і побіг у ту мить, то зараз би напевне вже лежав, прошитий кулеметною чергою, а так він просто лежав, утиснувшись із усіх сил у холодну донецьку землю, і намагався згадати молитву: «…Синку Божий позаду… янголи по сторонах… янголи по сторонах…» Прожектор погас. Кваплячись, Слава пірнув у темряву лісосмуги, за ним без пригод дісталися й інші троє. Він вдивлявся в кущі і намагався розгледіти тих, хто мав на них тут чекати, але нікого не побачив. У розпачі, нехтуючи небезпекою, вони швидко пройшли лісосмугою кілька сотень метрів, однак не зустріли ані Хомчака, ані Берези, нікого. Хлопці розгублено дивилися один на одного, вони не могли повірити, що їх кинули напризволяще. В цей момент вони відчули, наскільки холодне повітря і як сильно хочеться пити. Порадившись, вони вирішили повернутися назад, на знайоме місце.

– А якщо вони нас шукатимуть? – запитував Єгор. – Як вони нас знайдуть?

– Вони нас не шукатимуть! – Слава не сумнівався в причинах вчинку військових – ті хотіли позбутись цих повільних журналістів. – У них є тепловізор, якщо б захотіли, давно б знайшли!

Спати на сирій землі цієї ночі виявилось дуже холодно.

– Який дубар, люто! – перешіптувались Тарас і Єгор.

– Люто! – погоджувалися Бєляков і Слава.

Вони крутилися і смикалися від кожного звуку, слідкували за тим, щоб ніхто не хропів, але навіть Тарас, який хропить завжди і скрізь, як трактор, цієї ночі сопів тихенько, як немовля.

– Води немає.

– Їжі немає.