Розділ «19»

Вітер стих. За кілька днів наніс на стіни замку багато дрібного бруду: уламків, корінців, піску — все це понабивалося в тріщинки й шпаринки, і надало будівлі ще похмурішого вигляду.

Віланда неспішно прогулювалася вздовж міцного оборонного муру, оглядала згори далекий виднокрай. Де-не-де сонячні промені вже почали пробиватися крізь сувору завісу хмар. Юна чаклунка дбайливо струсила суху бадилинку з подолу своєї спідниці, задумалась. Побачила на підвіконні зелений листок тополі, склала конвертиком. Зосереджено дивлячись на свої пальці, почала потрохи відгинати краї, з кожним рухом листочок розростався, відтак став завбільшки з велику хустину, м'які соковиті краї звисали вже до дерев’яного настилу широкого балкону, але вона уперто продовжувала працювати. Нарешті оглянула неприродно великий, з нерівними краями листок, покрила цією накидкою свої плечі, закуталася, витягла наверх довге чорне волосся. Зелень щільно облягла стан, і враз змінила колір, стала коричневою, перетворилася на звичайне чоловіче вбрання, яке носили степовики, з нефарбованої брунатно-жовтуватої шкіри. Без жодних ознак зелені.

— Ти ж знаєш, що я цього не люблю, — почула позад себе невдоволений голос Вельфа.

Рвучко повернулася в його бік:

— А я не люблю, коли за мною стежать.

— Іноді це корисно. Можна дізнатися щось нове. Мої люди донесли, наприклад, що сюди прибігав собацюра Огнеслави. То що він приніс?

Замість відповіді Віланда зухвало спитала:

— Скільки тобі років, Вельфе?

— Дивні розмови ти заводиш!

— Зізнайся: ти вже досить-таки немолодий. Статечний кочовик у такому віці давно вже відпустив би вуса.

— Хіба в Авіларі чоловіки коли-небудь відпускали вуса чи бороди?

— Авілар, Авілар… Казкова країна… — задумливо проспівала Віланда й несподівано спритно, мов рись, видерлась на високий зубець кам’яного муру. На долоні в неї з'явився бурштиновий напівпрозорий камінчик. Простягла руку вниз, відхилила вбік — з середини камінця заструменів, потік у далечінь яскравий жовтий промінь. Спритно застрибнула на нього й пішла, мов по канату, обережно перебираючи ногами.

Вельф запізно кинувся за нею, не встиг і зупинився на краю кам’яного виступу стіни. Вихопив меч, рубонув відрізок променя, скільки зміг дістати. Відломився шматок завбільшки з руку — і впав у рів, що оточував замок. На дні зашипіла вода — хмаринка пари злетіла вгору.

Віланда озирнулася, розсміялась:

— З Тровіком не позмагаєшся!

І попрямувала в затінену хмарами неяскраву небесну блакить, тільки нічне волосся ще довго розрізнялося вдалині темною плямою. Нескінченний промінь муляв очі.

З низького отвору чотирикутної вежі, трохи схиливши голову, вийшов Коріель, здивовано здійняв чорні брови:

— Знову витівки Огнеслави! Шкода, не встигли зловити її кудлатого песика. Наші лакузи тільки біля казана спритні й кмітливі… А в цієї «вірьовки» є ще один кінець. Обрубати б його! Та не встигнемо…

Вельф похмуро мовчав. Потім повернувся й побіг униз, швидко зацокотіли його підбори по кам’яних сходах. Відповів аж ізнизу, роздратовано підвищивши голос: