Розділ «19»

— Облиш це! Здолати Тровіка нам не під силу! — і зник у нетрях кам’яних мурів, дубових брам і залізних ґрат.

— Крім Тровіка, є ще орачка Огнася, — буркнув собі під ніс Коріель. Окинув поглядом рівнину і призахідні гори, дивився байдуже, ніби не помічав дивовижного променя, що тягнувся через усе небо, освітлюючи довкілля м’яким жовтуватим сяйвом.

А от кілька степовиків злякано зупинились, побачивши це диво. Позадирали голови й мружили очі.

— Такого ще не бувало, — ледь рухаючи губами, прошепотів один.

Молоденький парубійко, замурзаний і поранений, розпачливо простогнав:

— Це чаклуни перетнули дорогу. Хай їм грець! І вертатись нікуди…

— Ви як собі хочете, — мовив міднолиций кривоногий чолов’яга, — а я першим не піду під цим…

— Що воно таке?

— Може, веселка?

— Школи веселки ще такими не бували.

— Раніше й наші ватаги з чаклунами не зналися, — сміливо й роздратовано мовив найміцніший з їхнього гурту. Він один тримав напоготові зброю. — Годі ґав ловити, їдьмо мерщій, доки весь стан не пограбували Гайнелієві нахаби. Казали же Стратомирові не чіпати їхніх жінок! Та він готовий усе до свого писку запхати!

Товариші не підтримали його обурення, зморені й голодні, вони не мали сил навіть для гніву, та й рюмсати вже стомилися. Посідали просто на землю й чекали, коли диво зникне.

А Віланда без пригод дісталася замку, в якому мешкала останні роки. Промінь обривався якраз біля вхідної брами. Дівчина зіскочила на дерев'яний настил і притулила бурштин до кінчика прямої лінії, що тяглася до горизонту — промінчик беззвучно сховався в ньому.

Піднялися важкі ґрати воріт, Віланда зробила крок уперед, але позад неї залопотів крилами великий ворон. Вона озирнулась і закрила лице вивернутими догори долонями. Ворон розвернувся, грізно клацнув дзьобом і полетів назад, рідко змахуючи крилами.

— Це був не простий птах? — назустріч вийшов білявий хлопець.

— Тут ми недосяжні для нього, — заспокоїла Віланда. І лише потому впізнала Диводана.