Розділ «1»

Ще в автобусі лейтенант ловив на собі стримані погляди публіки, неначе в нього була розстібнута матня, він навіть її перевірив, затулившись рюкзаком;

друга несподіванка — на пропускній військової частини не було нікого, творилося чортзна-шо, такого лейтенант не міг пригадати за все життя:

кружляли по кутках кульки, файлики, папери, деякі попалені, а деякі — ні.

У казармі знайшов лиш одного днювального, той сидів біля порожнього казана, шкрябав у ньому ложкою і на подив лейтенанта не прореагував.

Отак воно їздити відпочивати в рідні місця, а тоді вертатися до рідної частини й бачити, що світ перекинувся.

— Чому розхристаний? — єдине, що він запитав.

Салага повівся наче дембель — одмахнувся неуважним жестом ложки.

— Де полковник?

— Це я вас хотів би спитать, — шморгнув і знову схилився до казана.

— Перепилась офіцерня, чи що? — ворухнулася слабка надія.

— З чого б це? Зарплату ж не давали.

Лейтенант кволо втупився в безлюдний плац, за яким бовванів старезний радіолокатор.

Вони вдвох попленталися в апаратну й стали як укопані — прилади були розкидані й побиті.

— А локатор цілий, — тицьнув салага туди ложкою, — можна ворон збивать.

— Що?..

— Ну, отако направиш на пернатих, даси напряженія — вони й беркиць! Не видержують частоти, — засяяв усмішкою салага. — Ворони, дак їх той, їсти можна.

— Ворон? — тетерів далі лейтенант.

— Да, ворон, лише патрать довго, ну, виварить, тоді обжарить — вони годяться.

— А ти чого остався? Ворон патрати?