Розділ «Частина І У горах»

У горах

Дорога

Годинник показував пів на сьому. Марк ліниво повернувся на маленькій пуховій подушці, із насолодою згадуючи про те, що нарешті настало довгоочікуване літо.

— Марку, сину, вставай негайно, а то запізнишся на восьму на потяг! — дзвінко і навіть трохи різко пролунав у кімнаті строгий мамин голос.

Лише тепер він згадав, що сьогодні від'їжджає до бабці на село. А йому так хотілося ще трошки поніжитися у ліжку. Марк знову глянув на циферблат: 6:45. Часу не залишалося на байдики, він рвучко встав, одягнув наготовані звечора шорти і майку і стрімко побіг у ванну. Мама тим часом швиденько зготувала у дорогу канапки і налила у термос щойно заварений зелений чай, адже вдома син вже не встигає поснідати.

Марк вправно стрибнув зі сходів у величезну їдальню. Мама незадоволено зморщила носа — вона дуже не любила, коли він це робив, але не було часу на повчальну бесіду, і вона, вмить опанувавши себе, вичавила:

— Усі твої речі біля вхідних дверей, тримай сумку з канапками. Як сядеш, відразу поснідай, не їдь голодним!

Мамин голос став м'якшим і турботливим, вона міцно обняла Марка і поцілувала. Вони пішли до вхідних дверей.

У цей час звідкись з другого поверху почулася вовтузня, і на сходах, штовхаючи один одного, з'явилися два малюки у білих піжамах. Побачивши у дверях одягнутого і готового до від'їзду старшого брата, радісно і несамовито закричали: «Макусь, Ма-акусь!». Вони задріботіли вниз сходами, міцно обхопили Марка за ноги і пригорнулися. Марк зігнувся і з задоволенням чмокнув кожного у пухкеньку щічку. Мама обійняла усіх трьох, сумно глянувши на старшого сина, і промовила:

— Біжи синку, таксі вже чекає. Вибач татові, що він не зміг тебе сам відвезти, ти ж розумієш. І прошу — будь обережний!

Охоронець, який весь цей час стояв поруч, підняв з підлоги здоровенну сумку, яку всі у сім'ї жартома називали Малюком. Марк закинув на спину наплічник зі сніданком і вийшов з будинку.

— Розумію, — байдуже відповів Марк і додав: — Побачимося у серпні, па-па!

— Маркусь, у бабці на тебе чекає сюрприз! — навздогін гукнула мама, зачинила двері й полегшено зітхнула.

Марк оглянув вулицю: ані душі. Усі ще спали. Ще б пак, неділя — вихідний день. Але у сусідньому будинку вже повільно підіймалися гаражні ворота. Напевно, сім'я Лозіцьких виїжджала, як і щотижня влітку, у ліс за ягодами, які їм особливо потрібні не були. Лозіцькі не належали до верстви бідних людей, як, зрештою, усі у їх районі.

Ярослав Лозіцький — невисокого зросту, кремезний чоловічок з вузькими хитрими очима і пронизливим поглядом. Його голомоза голова, що непомітно переходила у шию, робила його схожим на черепаху із кругленьким черевцем на коротеньких кривих ніжках. Особливо кумедно він виглядав поруч зі своєю дружиною, високою, худорлявою, дуже гарною, але неприємною блондинкою, яка була набагато від нього молодша. У них ріс син, одноліток Марка, який був просто зменшеною копією свого батька.

— А, Марк! — із джипа, що виїхав з подвір'я, виглянув пан Лозіцький.

— Доброго ранку, — чемно привітався Марк, зачиняючи за собою бокову хвіртку.

— До бабці? Твій тато вчора казав, що у тебе сьогодні потяг.

— Так, справді, — відповів Марк і швидко пішов до таксі, щоб не продовжувати розмову.