Розділ «Частина І У горах»

«Цікаво, для чого бабці цей гнилий непотріб, — подумав Марк. — Вона, напевно, про нього забула, а до запаху звикла. Обов'язково треба їй нагадати…»

Такі думки роїлися у Марковій голові, коли він, підстрибуючи, біг з цуценям на вулицю.

У саду, що оточував хату, біля квітів поралася бабуся. Вона була дуже вродливою літньою панею, як її називав дід Максим. Мама Марка мала таке саме густе, але ще не сиве, а русяве волосся, такі ж великі голубі очі, маленький ніс і рот. Але, якщо вираз обличчя бабусі був завжди радісний і впевнений, то у мами, навпаки, завжди розгублений і такий, ніби вона щось забула і ніяк не може пригадати. А от постава і хода в обох була, як у моделей… ні, як у осіб королівського роду в Монако, що їх увесь час показували по телевізору.

Собака перший рвонув до господині.

— A-а, хлопці, вже виспалися?! — тепло запитала вона.

— Привіт, ба! — Марк підбіг до неї і пригорнувся. Про шафу він вже забув. Песик негайно почав смикати бабусю за фартух.

— Та ходімо, ходімо вже снідати, — погладивши обох, сказала бабуся.

— Ба, а можна після сніданку я візьму його з собою на річку? — благально запитав Марк.

— Ну, звичайно, можна! — отримав він жваву відповідь.

Поснідавши, Марк з песиком побігли лісом до річки. Цуценя летіло попереду, дзвінко гавкало, коли Марка не було видно з-за дерев… Марк не тямив себе від щастя — він весело перестрибував через лісові квіти, які схилилися над стежкою, і часом навмисно ховався за деревами, щоб розсміятися, коли песик зупинявся, починав шукати очима Марка і, не знайшовши, по-собачому лементував.

Ліс біля Діри був рідкий і сонячний. Усюди росли найрізноманітніші рослини — наочний підручник з ботаніки. А що вже птахів і тварин там водилося! Особливо вище, у дикому непролазному гірському лісі. Туди Марк ніколи не ходив, тобто ходив попри нього великою дорогою, яка, звужуючись, вела до роздвоєного піку гори. А от усередину тих хащів дітям забороняли ходити, там завжди траплялися якісь чудернацькі страшні історії. Саме десь там і було найзагадковіше місце, Вовчий яр, від однієї назви якого вже бігли мурашки по шкірі. І хоч Марк не належав до боягузів, а радше навпаки, та ходити туди йому було суворо заборонено.

Отож, він, весело підстрибуючи, наближався до постійного «пляжу» серед гір.

На галявині біля річки уже засмагала зграя сільських хлопців. Песик настовбурчив шерсть вздовж спини і, злісно гавкаючи, побіг до них.

— Марк, здоров! — вигукнув Янко.

— Привіт! — Марк гордо підійшов до компанії і потиснув усім руки. Песик замовк і прилип до його ноги.

Хлопці з Діри були різного віку: наймолодшому, веселому і балакучому Влодкові, було десять. Він був дуже смішний і наївний, хлопці з нього, як це буває з найменшими, часто сміялися. А він наполегливо домагався серйозного ставлення. Та досягнути цього йому ніяк не вдавалося, мабуть, заважали руде волосся і веселі веснянки на носі, завдяки яким він виглядав зовсім по-дитячому.

Інші члени компанії, їх було четверо — Васько, Павло, Петрик і флегматичний Стасик, нічим не вирізнялися і, напевно, не дуже хотіли цього. Їм було зручно у протистоянні «Влодко — Янко», де перевага надавалася останньому.

— Давно не бачилися, є про що поговорити. Але ми тут вже давно сидимо, може, спершу скупаємося?! — діловито запропонував Янко. Янкові цього літа виповнювалося п'ятнадцять. Він був невисокого зросту, однак дужий і підтягнутий, мав велику круглу голову і високе чоло, з-під якого вороже і підозріло дивилися карі очі. Це надавало його обличчю серйозного і підступного вигляду. Він завжди мав свою думку, до якої всі у компанії дослухалися, щоб не сказати, поділяли. Усі рішення теж завжди приймав він. Його уже цікавила одна дуже гарна чорнява дівчина із сусіднього села, якій було шістнадцять. І часто ввечері він водив усю зграю хлопців обдирати груші і яблуні у її сад. А вона, зустрівши його вдень, злилася і крутила пальцем біля скроні. Янко задоволено реготав, і хлопці, підтримуючи його, свистіли їй навздогін. Марк був молодший за Янка, але на селі товаришував найбільше саме з ним. Він вважав його трохи дивакуватим і переповненим почуттям власної значущості, але добрим і вірним другом.

— Я тільки «за»! — і Марк, швиденько скинувши одяг, разом з хлопцями із запалом стрибнув у холодний потік.

Ріка швидко бігла і буркотіла довкола каменів, які їй перетинали дорогу. Хлопці бешкетували, пірнали із високого берегового каменя у річку, де було єдине глибоке місце, і випливали на берег біля Маркового песика. Той крутився біля води, заходив у неї і хотів пливти до веселої зграї, та стрімка течія, граючись, зносила його вниз. Цуценя перелякано верталося на берег і починало свої спроби знову.