Розділ «Частина І У горах»

— Нема за що, хлопче! Веселих тобі канікул! — відповів, уже від'їжджаючи, дід Максим.

— Ба, як його звати? Який він гарненький: вуха стирчать, як локатори, а очі, наче чорні ґудзики… А лапки які у нього, глянь, точнісінько як у лева! — не міг заспокоїтися онук.

Марк гладив і гладив малого задирливого песика, який, облизуючи йому обличчя, встигав ще й гавкати.

— Я знала, що ти зрадієш, Марчику, але ж і привітатися треба, ми ж не бачилися замалим цілий рік! — тепло промовила бабуся і прийняла в обійми свого онука.

Вона погладила його по шовковистому русявому волоссі. Потім взяла за руки, відступила на крок і задоволено мугикнула.

— Ну, ти і виріс, дитино, став справжнім мужчиною! Тепер ти вже зможеш потурбуватися про малого песика, який, коли виросте, стане тобі справжнім вірним другом. Я його ще ніяк не називала, гадала, що ти це зробиш краще. За день-два ти зрозумієш, якого імені він вартий. А зараз ходімо обідати.

Марк, взявши торби, пішов із малим до хати, а бабця Дана з Найдою вернулася до хвіртки, щоб поглядом провести діда Максима.

Старий вернувся через село до дороги, оглянувся назад… У Дірі все на мить завмерло, а він тим часом звернув у найближчі лісові хащі. Ніхто, крім бабусі, не зауважив, що віз не поїхав вниз дорогою, а повернув на тупиковий шлях. Вона залишилася дуже вдоволеною, почухала собаку за вухом і теж пішла до хати.

Бабусин дім був старий і зовсім маленький порівняно з будинком, у якому жив її онук. У ньому завжди пахло пліснявою, навіть у літню спеку. Хатина мала всього дві невеличкі кімнатки, кухню, комору і ґанок. Одна кімната, так би мовити, належала Маркові. Вона була дуже просто і нецікаво умебльована, що не дуже йому дошкуляло, бо він там був лише сезонним квартирантом. У бабусиній кімнаті теж не було нічого такого, що могло б притягнути погляд, окрім пучків різних сухих трав і рослин, які висіли над старою порепаною пічкою.

Бабця Дана і Марк, пообідавши, пробалакали аж до вечора. Марк розповідав про навчання, про маму і малих, про недільні розваги і навіть про неприємне сусідство Лозіцьких. Особливо Марк скаржився на маму, що вона стала ще менше, ніж раніше, приділяти йому увагу.

Бабуся уважно слухала, похитуючи головою, втішала ображеного Марка, обіцяючи йому, що напевно скоро все зміниться і він почуватиметься щасливішим.

Так добіг кінця день.

Цезар

Наступного ранку Марк пробудився у чудовому настрої. І хоч було ще дуже рано і в долині розстилалася бавовняна мряка, він не міг більше спокійно лежати, бо пальці на його ногах і лизав, і кусав песик, якому страшенно хотілося гратися.

Марк схопив його обома руками і міцно притиснув до себе, песик невдоволено загарчав, втративши точку опори, але тут же почав весело облизувати Марку обличчя. Марк розсміявся: яке це щастя, що у нього тепер є свій песик! Він мріяв про нього усе життя — як буде з ним гуляти, як навчить його різним командам, як вони разом ходитимуть на річку… От тільки навряд чи батьки дозволять Маркові взяти його у місто. «Але ж вівчарка — чудовий охоронець, недарма ж на кордоні тримають собак лише цієї породи», — переконував себе Марк. Він потягнувся у ліжку і встав. Підійшов до дверей бабусиної кімнати, у яку можна було потрапити через його «апартаменти», і заглянув усередину. Цуценя негайно забігло крізь прочинені двері.

Там нікого не було. Постіль на високому дерев'яному ліжку була гарно застелена, а подушка підбита, поставлена на бік поверх покривала і вкрита маленькою вишитою серветкою. Ліворуч на старовинній дубовій скрині, на рушничку (теж вишитому), стояли старі фотографії Марка і мами. Пахло пліснявою.

Марк увійшов. Він хотів забрати песика, але той, бавлячись, утік під бабусину шафу. Довелося його тягнути звідти за хвоста, якого Марк встиг ухопити. Малий гарчав, крутив задом і, піднявши голову, випадково зачепив скрипучі двері гардеробу. По кімнаті розійшовся різкий запах, і Марк побачив дивну картину. У шафі були зовсім не речі. На полицях абияк стояли і лежали зіпсуті продукти: запліснявілі і засохлі хлібини, ковбаси і сири, різнокольорові прострочені упаковки… Одним словом, якийсь смердючий склад.

Фе! Яка гидота! Марк відвернувся і скривився від цього аромату. А цуценя, не гаючи часу, стягнуло собі скоцюрблену ковбасу і швиденько поволокло її кудись з кімнати.

Хлопчик зачинив двері шафи і вийшов.

Песик марно намагався вкусити засохлу ковбасу, затиснувши її між лапами і ніжкою стола. Марк різко вирвав її у нього, вийшов на ґанок і викинув її у відро-смітник, накривши його важкою кришкою.