Розділ «Частина І У горах»

— Бачу, ти поспішаєш. Ну, бувай! — він жартома віддав йому честь.

— До побачення, пане Лозіцький! — сідаючи у машину, тихо відповів Марк.

Водій хутенько завантажив Малюка, якого приніс охоронець, і зауважив:

— Доведеться порушувати, інакше не встигнемо!

Марк промовчав. Мама завжди викликала це таксі, коли дуже поспішала, і водій добре знав, що отримає хороші чайові за швидкий сервіс, але про всяк випадок набивав собі ціну.

Від'їжджаючи, Марк оглянувся на подвір'я сусідів. З будинку у псевдовікторіанському стилі вибіг син пана Лозіцького і вийшла його біловолоса дружина з пакунком у руках. Марк відвернувся. Він їх не любив. Дуже вже улесливі і неприємні були люди. Пан Лозіцький входив до ради директорів банку, де Марків тато був головою. Тому він, як міг, старався бути завжди поруч батька, постійно запрошував їх сім'ю у гості, на відпочинок. Батько вважав це проявом шанобливої уваги, яку приймав. А мама взяла та й потоваришувала з нестерпною пані Лозіцькою, як тільки було добудовано поруч їх будинок. Вони разом ходили у всілякі салони, солярії, де повно-повнісінько таких самих надутих і самовдоволених дам, як їх сусідка. «Солярій-серпентарій» — придумав риму Марк. Він ще більше зненавидів їх сімейку, тому що мама, яка і так приділяла йому мало уваги, після знайомства з Лозіцькою ніби взагалі забула про його існування. На додаток ще й їх син настирливо набивався Маркові у друзі. Він попросився сидіти за однією з ним партою у ліцеї, куди пан Лозіцький перевів синочка після переїзду у новий будинок. Останніх півроку життя здавалися Маркові нестерпними. «Хоч на канікулах від них перепочину», — подумав він, залишаючи позаду престижний мікрорайон з особняками…

Одночасно десь далеко-далеко… Старий гном із дуже блідою, аж сірою шкірою втупився скляним поглядом у велику ефірну сферу-глобус, що оберталася навколо своєї осі посеред просторого овального кабінету. Подекуди на макеті планети, по краю материка, чорніли плями.

«Зник вже десятий сектор… Необхідно вжити термінових заходів. Отже, його повернення треба пришвидшити… — думав гном. — Тільки от Хранителька буде проти такого поспіху. Але я мушу щось вигадати!» — старий встав зі свого розкішного різьбленого крісла, і куля зникла.

Марк зайшов у вагон. Людей було мало, і він одразу зайняв місце біля вікна, сумки поклав поруч на сидіння. У животі неприємно бурчало, але їсти канапки і пити огидний зелений чай теж не хотілося. Марк став тупо дивитися на пейзажі за вікном, що швидко змінювалися…

Минув ще один навчальний рік, і Марк став значно старшим. Він, як і щоліта, знову їхав на канікули у Діру. Боже, і хто придумав таку ганебну назву для села?! Найгірше, що це справді була діра: за 300 кілометрів від міста, у глухому закутку серед гір, та й хат там було всього двадцять чи тридцять. Марк ходив там рибалити з місцевими хлопцями, збирав у лісі ягоди і гриби, засмагав і купався у річці. Бабуся догоджала йому домашнім печивом, булочками і пончиками і у всьому йому потурала.

Бабуся… Вона була такою близькою і рідною Маркові, що якби вона була хлопцем, він сказав би про неї, що вона — його найкращий друг. Вона знала усі його таємниці і мрії, усі побоювання і страхи. Хоча у селі бабусю не дуже любили, і Маркові навіть здавалося, що побоювалися, та він не розумів чому.

Усі Маркові однокласники їздили з батьками відпочивати за кордон, у південні країни і глузували з нього, що той увесь час проводить на селі. Просто його батько вважав, що дітей не варто розбещувати, а надто — закордонними подорожами. І хоч Марк навчався у престижному ліцеї, але йому там було не дуже комфортно. Ні-ні, у нього були друзі, але він у їх компанії часто почувався неповноцінним. І, як це не дивно, усвідомлював чому: причиною був дуже суворий вітчим, якого Марк називав батьком. У нього були свої діти, рожевощокі, біленькі й кучеряві, як янголятка, трирічні Аліска і Пупсик, яких він обожнював і невпинно пестив, бо «вони ще зовсім маленькі». Марк їх теж дуже любив: такі малюсінькі, милі чоловічки, які завжди ніжно обіймали і жаліли його, коли батько черговий раз за щось виховував Марка. Мама ніколи не втручалася і ставала на бік вітчима, вона казала: «Тато бажає тобі добра, сину! А ти ще багато чого не розумієш, тож будь слухняним і вдячним». І ніколи-ніколи його не жаліла, а Марку так хотілося її ласки і тепла…

Рідного батька Марк ніколи не бачив і нічого про нього не знав. Коли він був зовсім маленьким, йому розповідали, що тато десь далеко працює і скоро приїде. А коли він підріс, мама дуже злилася на запитання про батька і щоразу відбувалася відмовками: «Давай не будемо про це говорити! У тебе є батько, який тебе виховує!»

Тільки бабця Дана розуміла Марка. Але від цієї Діри його нудило. Нічого нового, захопливого чи дивовижного восени у школі він не розповість, тому що цього просто не існує на селі. Ну, обірваний чужий сад-город, бійка між хлопчаками, страшні історії ввечері на сіножаті — це все було весело, але якось старомодно і нецікаво. А однокласники й слухати б не схотіли ці пусті теревені на противагу їх «пригодницьким романам» про морські круїзи, віндсерфінг, яхти і ще бозна-що, про що Марк не смів і мріяти. Борони Боже, він їм не заздрив! Однак почувався під час їх розповідей трохи неповноцінним.

Насправді він дуже любив літніми вечорами збиратися з хлопцями на сіножаті. Вони розпалювали вогнище біля зрубу, край лісу, сідали біля найближчої копиці, смажили у полум'ї гриби, яблука, пекли картоплю і розповідали загадкові історії… Марк завжди із захопленням слухав. Йому нічого було розповідати: у місті не було таких віддалених і безлюдних місць, як поблизу Діри, про які ходили химерні легенди. Напівреальні, навіть казкові, вони завжди були цікавими, але й смішили його. А хлопці, напевно, не розуміючи його сарказму, перелякано і з якоюсь пересторогою спостерігали за його невідповідною реакцією. Але Марк не зважав на це і любив товариство наївних розбишак, тому що вони не були такими пихатими, як його багаті однокласники. Марк добре вчився і точно знав, що таких надприродних істот і явищ, про яких розповідали хлопці, не існує, а примари, упирі й усілякі там мавки — вигадки прадавніх культур. Коли Марк був меншим, він, звичайно, вірив у всі оці фантазії і залюбки їх слухав. Однак тепер, коли він питав бабусю про якесь явище, що запало йому в душу, вона тільки посміхалася.

Він пригадав, як минулого року сусід Янко розповідав історію про те, як взимку на річці, яку з країв скувала крига, рано-вранці, якраз в день Святої вечері на Різдво, одна жінка з села знайшла карлика у чудернацькому літньому вбранні, який, непритомний, лежав на краю криги. Він мав маленькі гострі вуха, занадто довгий ніс і пальці, і весь вже посинів. Вона перелякалася, кинула ялинку, що її зрубала у лісі, й побігла у село гукнути чоловіків на допомогу. Та коли прибігли люди, то там уже нікого не було, окрім невиразного сліду на снігу.

Наступного ранку після розповідей Янка Марк запитав бабусю про зимові події. Бабця уважно вислухала його від початку до кінця, її завжди усміхнене обличчя посерйознішало, вона якийсь час мовчала, а потім зауважила, що про втоплених завжди верзуть якісь нісенітниці.

— Станція Гірське! — крізь густе марево спогадів долинуло до Марка. Йому час виходити. Він підняв Малюка і взяв наплічник.

Від Гірського до Діри всього три кілометри, але з такою торбою Марк навряд чи дійшов би пішки. Та на щастя, кожного року дід Максим зі своєю кобилою Мартою проїжджав повз станцію, коли приходив поїзд, і Марк, вмощуючись на духмяному сіні, доїжджав до бабусиної хати. Ось і сьогодні він вийшов на перон і побачив білу гриву Марти. Він підійшов до діда Максима.

— А, це знову ти, Марку, — як завжди, не оглядаючись і не повертаючись до нього, сказав дід. — Ну, що ж, здоров був, хлопче, сідай! Підвезу і цього разу, — тепер він повернувся обличчям до Марка і простяг йому руку.