Розділ «Частина І У горах»

Марк привітався і окинув поглядом діда: ті ж глибокі блакитні очі, сиве волосся і довгі вуса, густі скуйовджені брови. «Якось він змінився, — зауважив про себе Марк. — Не те, щоб постарів, а якось змінився». Це було щось незрозуміле і дивне, і Марк не знайшов цьому пояснення.

— Як здоров'я, діду? — поцікавився він.

— Не зле, не зле, — кахикнув, усміхаючись, дід. — Ну, не те, що раніше, але, дякувати Богу, ще живий.

Бабуся давно познайомила їх, Марк уже й не пам'ятав коли, але те, що вона наказувала бути ввічливим і не ставити купу зайвих запитань, затямив добре.

Марк закинув торби на воза і застрибнув сам.

— Ну, вісьта, пішла! — гукнув дід Максим Марті.

Дорогою їм зустрічалися селяни, які випасали своїх корів і коней на ще не випалених сонцем травах.

Починало припікати, Марк приліг на колючу солому, підклавши під голову наплічника. Перед ним розкинулася протилежна гора з долиною біля підніжжя. Надзвичайно колоритний краєвид: поміж зелених садків то тут, то там червоніла черепиця хат; від одного будинку до іншого, де не заступали дерева, тягнулась жовта дорога, ніби нитка з нанизаними коралями-хатками. Внизу стрімко бігла ріка, що витікала з Чорного провалля поблизу бабусиного села.

Помилувавшись пейзажем, який не побачиш поблизу мегаполіса, Марк сів біля діда Максима. Той усміхнувся очима і нічого не сказав.

Навколо здіймалися височенні гори, вкриті густим темно-зеленим лісом. Вершини їх були такі високі, що ховалися аж у пухнастих хмаринках. Марта голосно форкала, але вперто тягла свій віз кам'янистою сільською дорогою вгору. Марк найбільше любив цей відрізок шляху: дорога з одного боку обвивала гору, а з другого була пошматована проваллям так, ніби хтось різким невправним рухом розколов гори посередині, і звідти потекла прозора і холодна кров Землі. Ці заховані серед скель і лісових хащів бескиди відкривалися людському оку тільки тут, на висоті понад тисячу метрів. Щоразу як Марк, бешкетуючи з хлопцями, видирався на цю розколену навпіл вершину, його охоплювало неймовірно глибоке бажання стрибнути з неї і, як птах, полетіти над горами, лісами… над цілим світом. Хлопці з цікавістю дивилися на нього, коли він завмирав над холодним проваллям із заплющеними очима і розкритими, як крила, руками. А він у той момент марив, що летить, ширяє над землею, як уві сні: здіймається високо в небо, наче сокіл, і лине крізь перепони, як крізь водоспад…

— Ну, ось і Діра, — втомлено промовив дід Максим.

І тут Марк зрозумів, що у дідові було не так, як раніше: він був виснажений. Його очі не блищали і не іскрилися, плечі були опущені, він наче згорбився, а руки, поморщені, жилаві і чорні від сонця, мляво тримали повід.

Дорога тут роздвоювалася і одним рукавом звивалася вздовж краю гори, а другим тікала в село аж до бабусиної хати, яка стояла найвище і завершувала великим квітником гірське поселення. Дід звернув.

У неділю усі селяни ходили у сусіднє село до церкви, і Марк не здивувався, що нікого знайомого дорогою не зустрів.

Вони наближалися до бабусиної хати. Серед рясно квітучих троянд, що росли і окремими кущами, і спадали з високих плетених арок, бігла стежка, якою назустріч Маркові йшла висока, ще не зовсім стара і не дуже схожа на селянку, усміхнена жінка. Волосся її було акуратно сколене на потилиці великим гарним гребінцем, одяг був чистий і випрасуваний так, ніби щойно із пральні, та й уся вона була, наче фея літа: геть сиве густе волосся, засмагла шкіра; темно-блакитне плаття і голубий фартух, сині капці. За бабусею бігла стара вівчарка, сіро-руда Найда і… о, Боже! Неслося мале цуценя, яке, побачивши віз, злісно і дзвінко загавкало. Так от про який сюрприз говорила мама!

— Доброго вам ранку, вельмишановна пані! — шанобливо промовив і вклонився дід Максим.

Марк жваво зіскочив з воза і миттю опинився біля цуценятка.

— Ба, це — хто?! Звідки він узявся? Ба?

— Добридень, Максиме! Марку, а ти здається забув подякувати дідові, — усміхаючись, сказала бабця.

— Дякую вам дуже! До побачення! — Марк повернувся за сумками, які його вірний візник уже встиг поставити на землю.