Розділ «Частина І У горах»

— Маркусь, доброго ранку! — акуратно прочиняючи двері, сказала бабуся. — Спина вже не пече?

— Ні, бабуню, все вже добре, дякую, — промовив Марк.

— У такому разі, хлопці, снідайте і до роботи. В саду трава виросла вище колін. Мусиш її скосити, Марку, — усміхаючись, наказала вона.

— Ну, ба?! — почав благати онук, коли зауважив, що учорашній гнів змінився на милість.

— Без «ну», сьогодні й завтра ти допомагатимеш мені по господарству, — вона відповіла дуже стримано, а про себе подумала: «Рано, ще рано туди тобі іти, ти повинен опинитися там у найбільш відповідний момент. Інакше виникнуть значні проблеми…»

— У-ух… — засмутився Марк.

Марк і Цезар цілий ранок косили траву, тобто косив Марк, а песик настирливо заважав йому: кусав за ногу, тягнув за черевик і без упину дзвінко гавкав. Бабця Дана сиділа під горіхом за столом і ліпила вареники, раз у раз занепокоєно поглядаючи на косарів. Коли вони викосили частину трави у саду, бабуся запросила їх на перекуску.

Ох, і які ж смачні були ці вареники з чорницями! Солодкий густий сік розпливався у роті і змішувався з тістом. Марк їв і прицмокував, облизуючи губи. Цезар з не меншим задоволенням поглинав свою вівсяну кашу. А бабуся з доброю усмішкою спостерігала за обома.

Думки в її голові снувалися одна за одною. Вона зусиллям волі старалася не думати про погане.

«Я неодмінно мушу спробувати його втримати. Інакше Аріхандрус отримає те, чого так бажає. Його махінації з часом призводять до дедалі складніших проблем і перекосів у вимірах. І ці недавні повідомлення про частини континенту, що зникли, а на їх місці утворилися нові Чорні провалля. От і Максімус повідомив, що у хаосі зник ще один шмат континенту… Це вже набуває неконтрольованого розвою. Надзвичайно важливо хоча б із Марком не поспішати, але він — слухняна дитина. І я маю бути впевнена у своїй силі», — переконувала себе вона.

Головне зараз полягало у дотриманні послідовності подій, збереженні рівноваги у часі. Тільки вона знала, що чекало на цього хлопчака. Яку складну і вагому місію належить йому виконати. Знаючи про це від самого його народження, вона спостерігала за його розвитком і знала усі слабинки Марка, працювала над вдосконаленням його характеру. Однак до кінця не могла повірити у його сили і мужність, витривалість і, основне, у мудрість. Адже насправді він ще зовсім малий хлопчик, який повинен вирішити абсолютно не дитячу дилему.

— Ба, а можна ми з Цезарем ввечері підемо скупатися на річку? — перервав хід її думок Марк, ледь вимовляючи слова з набитим ротом.

— Я не думаю, що це — хороша ідея.

— Ну, бабуню, я обіцяю відразу повернутися. Тільки туди і назад, там і так вже нікого не буде, — благав онук.

— Маркусь, мені здавалося, що ти мене зрозумів правильно: ти — покараний. І підеш на річку тільки післязавтра, — відрізала бабуся.

— А який же я буду після того, як покошу траву? Я вже увесь мокрий!

— Не прикидайся, — сказала бабця, — садовий душ тобі завжди подобався.

Бабця Дана мала рацію — для того, щоб помитися, іти на річку не було жодної потреби. У саду, посеред щільних жасминових кущів, був саморобний душ — бочка з водою, що стояла на двох балках на висоті трьох метрів. Воду туди відрами заливала бабця. Для цього тато, справжній Марків тато (у кожному разі, так думав Марк), спорудив дерев'яні сходинки до бочки. І тут, згадавши про батька, він запитав:

— Бабуню, а ти пам'ятаєш, коли востаннє бачила мого тата?

— Чому ж ні? Це було тоді, коли ти щойно навчився вимовляти свої перші слова. Твої батьки дуже любили один одного і були невимовно раді твоїм успіхам. Усе було так добре, ми були такі щасливі… — поринула у спогади бабця.