Розділ 19

Федот глянув на чорне тіло брата, озирнувся на дружину, але залишився сидіти не рухаючись. Його плоть посилала в мозок сигнали — холодом, змореністю, болем у руках, але Шевченко не реагував, лише розуміючи, що терпить лиху пригоду й скоїв щось жахливе. Хіба можна описати трагедію, звуками передати увесь трепет душі, коли по ній пробігають дрібними брижами відчуття? Людина може лише приблизно описати свій стан у такий момент, бо він непередбачуваний і переповнений. Так і зараз: запитай Федота, що він відчуває, він сказав би найзвичайніші слова, які й близько не передавали його переживань.

Так тривало ще з хвилину, але нарешті він скочив, схопив Сашку за руку й потягнув її з гаю. Туди, на галявину, минаючи западини й низини. По камінню, по камінню. Ще трохи. Давай, Сашко, воруши ногами, не відставай! Раптово з якоюсь нелюдською ясністю Федот зрозумів, що потрібно робити — бігти, бігти! Куди? Не суттєво. Але терміново — урятуватися, як з вогню. Кинутися назад, немов повернутися в минуле.

Сашка і Федот кинулися до бараків, удерлися до приміщення, кинулися до свого кутка. Молодший Шевченко почав збирати речі, кидаючи в мішок нехитре майно. Жінка вдягала переляканих дітей, накидала на них брудний, уже дуже благенький одяг. Мешканці барака дивилися на їхні гарячкові дії, навіть не намагаючись зупинити. Заважати втечі на Півночі? А куди бігти? Якщо і є вихід звідси, так це тільки зануритися в холодну землю.

Федот зібрав два мішки. Один навантажив на Сашку, другий схопив сам. Ліду взяв за руку, а дружина повела Зою. Вони попрямували до дверей; інші засланці — хто лежав на нарах, хто сидів біля вогню. Тут Федот мимоволі озирнувся подивитися на своє колишнє місце й зустрівся поглядом із Антоновим. Той сидів і дивився на нього, ніби хотів щось сказати, але не міг. Їхні очі зчепилися в одній короткій, але уїдливій сутичці. Раптом Антонов легко, невимушено кивнув головою, мовляв, правильно робиш, брате. Біжи! Тікай, поки не пізно. Бо замерзнеш тут, помреш і не дізнаєшся, як це — старіти, мати спогади… Біжи, біжи, друже! Якщо навіть ти помреш по дорозі — ти хоча б спробував, спробував на смак це п’янке почуття вивільнення. Федот глянув на Антонова й теж злегка кивнув. Потім різко повернувся й кинувся до виходу.

Вони вискочили на двір, а там застиг північний весняний день. Сонце було ще досить високо, слизький вітер колихав кущики біля барака, гнув молоде маленьке деревце, хапав холодними лапами за обличчя. Сім’я кинулася за пагорб — там була найближча дорога в село, що проходить через заболочену місцевість. Сашка, налякана, згорблена, зігнута, поспішала за чоловіком. Той упевнено крокував уперед.

— Нічого, Сашко, давай квапся, — підбадьорював він її.

— Іду, іду, — відповідала вона йому й тягла за собою Зою.

Дівчатка мовчали, прямували за батьками, повні своєї дитячої віри в непогрішність і правильність дорослого розуму. Вони підкорялися. Цю втечу Цю втечу можна було порівняти з біблійною, якщо не згадувати, що там попереду виднілась обітована земля. Через п’ять хвилин вони зайшли за пагорб, кинулися по молодій траві, по камінню, по здибленому хребту. Там, там, десь там їхній порятунок! Федот не знав, що він буде робити, коли добереться в село. Напевно, його вели якісь інстинкти, а може — сліпа чоловіча наполегливість.

— Не можу вже, — застогнала Сашка.

— Давай! Давай! — загарчав Федот.

— Не можу, не можу! — промовила дружина.

— Треба йти, давай, жіночко, давай! — просив і наказував Федот.

— Я йду, йду, — покірно відповідала Сашка, прогинаючись під вагою мішка. Їй було гаряче та зимно водночас. Жінка спітніла, мокрі пасма вилізли з-під пухової хустки. Вони зайшли в ріденький гай, а далі виднівся густий столітній ліс. Якщо поквапитися, то можна до пізнього вечора дістатися до поселення, а там буде видно. Головне — залишити це чортове місце! Прокляте заслання!

— Треба відпочити, треба, — благала Сашка.

— Не можна, тільки вперед, — наполягав Федот.

Потім, побачивши, що дружині зовсім погано, зупинився, узяв у неї мішок і закинув на себе другий. Сашка підняла Зою й понесла її на руках, а Ліда бігла поруч із батьком. Чотири душі в дикому, первісному лісі. Маленькі, непримітні люди гігантської держави. Із якоюсь особливою українською завзятістю вони брели в колючих заростях, ковзали по м’якому моху, падали в холодні калюжі. Вони йшли — чотири точки в порожнечі простору. Невідомі для правителів держави громадяни, які стали ворогами цієї держави. Єдині живі у водянистих мочарах.

— Трошечки залишилось, ще трохи, — чи то просив, чи то стверджував Федот.

Він тільки приблизно розумів, куди йти. Там, на південний захід, десь є село. Туди їх привезли на вантажівках і пересадили на санки. А значить — там цивілізація. Може, удасться сховатися.

— Тату, тату, я втомилася! — промовила Ліда.