Розділ 19

Під ранок Федот підвівся, коли довготелесий уже вештався по хаті. Вони привіталися, дружина голови збирала на стіл. Ця гостинність так вразила Шевченка, що він за чаркою доброго самогону переказав усю свою історію. І про Мачулу, про його палаючий будинок, і про Нестора, і про повстання, виселення, і про барак. Тільки ось про Петра промовчав — побоявся. Господар уважно вислухав його, хмикаючи й сопучи.

— Я тобі допоможу, — раптом сказав він.

Здивований Федот хотів навіть роззявити рота, але змовчав. Голова розповів, що він — колишній царський офіцер. Коли сталася революція, думав піти до Денікіна, але якимось невідомим відчуттям зрозумів, що війна буде програна. Тому зібрався і з усією сім’єю переїхав на Північ, до забутого Богом карельського села. Працював добре й сумлінно, тому начальство й вирішило призначити його головою колгоспу, адже інших таких кандидатів не було.

— Просто ось слухаю тебе й розумію, що ти, Федоте, схожий на мене, — говорив довготелесий.

— Я вже ні на кого не схожий, — із сумом відповів Шевченко.

— Так, так — людина така скотина, що змінюється на очах, — просто відповів той.

На це відповісти Федот нічого не міг, і господар запропонував йому такий план.

— Ось бачиш, я втік, сховався, коли був хаос і плутанина. Спробуй і ти, — запропонував він, і Федот кивнув.

Через два дні голова виписав їм паспорти, вказавши в паперах, що вони — трудовий резерв Партії і їдуть на велике будівництво. Прощання було сухим і швидким. Шевченко потиснув йому руку й думав сказати, як він вдячний цій людині, але довготелесий не чекав похвали. Напевно, у ньому таїлося ще щось із минулого — десь у радянській уже душі голови все ще жив підтягнутий і тактовний царський офіцер.

Тиждень сім’я Шевченка поневірялася в потягах і вагонах. Пересідали то в один, то в інший, поки одного разу вони не залізли в поїзд, який прямував на Донбас. У пасажирському вагоні було накурено, відчувався сильний людський душок. Кілька сімей також прямували до промислового регіону, який наразі будувався. Утікачі з легкістю загубилися серед собі подібних, вимучених дорогою чоловіків із дружинами та дітками. Рано-вранці вони нарешті прибули на невідому станцію. Коли Федот опинився на платформі, то на невеликій фанерній дощечці прочитав напис: «Місто Ровеньки». Їх зустрічали комсомольці, якісь незнайомі молоді люди. Деякі вибралися тут із поїзда, решта поїхали в бік міста Сталіно.

Зустрічальники кинулися до прибулих. Федоту довго тряс руку маленький на зріст чолов’яга з хвацьким чубом. Він шкірився й дякував, що люди приїхали в цей край. Сашка озиралася по боках і тягла Зою за руку. А чубатий повів їх за вокзал, у бік Залісся — одного з районів містечка. Цей чоловічок із якимось радісним запалом розповідав, що на шахтах уже працює багато товаришів, населення зростає, кожного тижня прибуває такий ось потяг. Федот тільки сопів і хитав головою.

Вони підійшли до перекошеного будинку на вулиці Цегельній. Це була хатка на два вікна зі старезним дахом, брудним двором, розтрощеним парканом. Хто тут жив? Уже давно невідомо.

— Це ваш будинок, — із особливою урочистістю сказав чубатий і вказав у бік убогих руїн.

Три дні по тому, у самому кінці квітня, Федот прокинувся від холоду. Піч перегоріла, димохід було забито сажею, і тяги не вистачало. Він розштовхав дружину, а потім узявся топити піч. Ось уже багато днів вони з Сашкою майже не розмовляли. Після загибелі дочки кожне замкнулося у своєму маленькому, прихованому від усіх людей світі. Тільки іноді перекидалися фразами, та чоловік часом покрикував на жінку. Але це мовчання повинно було рано чи пізно залишитися позаду — це дорога була нервова, а тепер уже був час трохи заспокоїтися.

Федот розтопив піч. Сашка з Зоєю пішли по воду до криниці. Весняний світлий день так і намагався пролізти у вузькі закопчені віконця. Сонячною лапою він дотягувався до прогнилої дерев’яної підлоги. Чоловік став посеред хати й раптом помітив, що один із привезених мішків із речами ще не випатраний. Він почав діставати звідти речі, поки не натрапив на знайомий предмет. Шевченко витягнув згорток. Покрутив у руках. Так, він знав, що це таке. Ще б пак — довгі місяці він зберігав це, оберігав, як найдорожче, що в нього залишилося з минулого. Але зараз він вперше за все своє життя дивився на предмет байдуже. Розгорнувши тканину, якою вкривав річ, він дістав ікону. Тонколиций Христос одразу ж подивився на нього пронизливим, гострим поглядом. О, ці очі! Хіба вони можуть належати людині, хіба не це — погляд Божий? Прямий, осудливий. Так, саме це відчув Федот — його душа від цього погляду затріщала й посипалася. Захотілося з криком вирвати біль, що розповзався по грудях, мов гангрена, поглинаючи всі внутрішні органи; здавалось, Шевченко гнив, залишаючись живим.

Худорлявий Христос усе дивився й дивився. Здавалося, він хотів щось сказати, може, навіть утішити. Або просто вислухати. Але Федоту стало тужно. Якесь невідоме почуття розривало душу. Раптом напад люті накрив його, схопив і потягнув у прірву безрозсудства.

— Шо ти дивишся? Шо! — закричав він на всю хату.

Тонколиций мовчав.

— Ти! Це ти винен! — знову заволав Федот.

І, як божевільний, затряс ікону, немов хотів витрусити фігуру з малюнка.