Розділ 19

І тут вона почала захлинатися — трясовина все ж досягла її підборіддя. Ліда майже занурилася в землисту, брудну бовтанку.

— Доню, моя люба, серденько моє, доню, — волала Сашка.

Федот смикав руками — долонька дочки промайнула перед ним. І тут він ухопив її, двома пальцями схопив п’ятірню Ліди.

— Я тримаю, тримаю! Вір міні, дочко, — просив він і підбадьорював.

— Вірю, таточку, спаси мене, дуже прошу, благаю, — плутано кричала Ліда.

— Тримаю, тримаю, я зможу, — підбадьорював знову Федот.

Він держав дочку за пальці, учепившись у цей маленький шматочок плоті, пробував підтягнути потопаючу. Треба ось так — легенько, легенько.

— Тягніть, тягніть! — благала Ліда.

Федот утримував долоньку, яка ковзала в нього між пальців. Потрібно тільки напружитися, тільки трохи зусиль. Шевченко спробував тягнути, але драговина не відпускала. Дівчинка занадто глибоко туди ввійшла, потрібно краще її захопити. Він захотів міцніше обхопити дитячу долоню, смикнув рукою — і дуже нахилився. Його тулуб занурився в драговину, ураз намок кожух, а шапка впала в трясовину, і її відразу ж проковтнула ненаситна водяна утроба.

— Донечко, я тебе люблю, рідна моя! Тільки потерпи, — просив її Федот.

— Я вірю, тату, я вірю тобі. Тільки врятуй мене, — захлинаючись, кричала дочка.

— Так, так, я зможу, — підбадьорював знову Федот.

Він спробував перехопити, учепитися за її лікоть, але раптово долонька вислизнула з його пальців, Ліда здригнулася від цього ривка, засопіла, забулькала й опустилася у водянисту масу. На зеленуватій поверхні почали лопатися прозорі бульбашки, колами окреслюючи місце, де назавжди занурилася утоплена. Це сталося так швидко, що Федот не встиг нічого зробити. Очі Сашки округлилися, вона почала задихатися. Шевченко тримав простягнуту руку, але вже нема кого було рятувати. Його дочка загинула.

— Ні, тільки не так, доню, люба, моя душа, не покидай, благаю! — розсіяно надривним голосом промовив чоловік і затих.

Стало моторошно тихо. Зоя почала пхикати, не розуміючи, що відбувається. Федот усе ще лежав на землі й дивився на мочар. Сашка спершу стогнала, а потім шалено, щосили закричала. Так, як кричать тільки живцем розчленовані, коли кати рвуть їхню печінку, шматують нирки, ріжуть легені. Сашка горланила й ревіла — усе, що залишається людині, розбитій нагальним горем. А чи є горе заплановане? Суть трагедії — це випадковість.

Федот не міг зрозуміти, як це сталося: щойно він тримав руку дочки, а тут — її вже немає. Свідомість аж надто повільно опрацьовувала те, що сталося, ніби відмовляючись підкоритися фактам. І в одну секунду він зрозумів. Це розуміння пронизало його, немов електричним струмом. Напруга в сто тисяч ват випалила його нутро, пропалила серце, вительбушила органи. Федота затрясло. Він засмикався, ніби в конвульсіях. Душа перетворилась на вугілля, немов її випалило полум’я, яке після цього і само погасло. До Федота прийшло розуміння, що він винен у смерті Ліди. Тільки він один. Він штовхнув її в багно. Він не втримав дівчинку. Він нічого не зміг зробити, щоб вона залишилася живою. Її смерть — його провина. Вічна. Засуджує його на нескінченні муки. Тільки він, Федот Степанович Шевченко, сильний і вольовий, гордий і незалежний, згубив свою власну дочку, убив її. Усе зламалося. Душа розлетілася на скалки. Нічого вже не буде, як раніше. Далі більше нема чого жити.

Федот опустив голову в рідкуватий бруд, намагаючись поринути в нього. Його тіло слухняно торкнулося гидкої, нечистої рідоти, яка тут же потекла до рота, у ніс, у вуха. Кожух ставав важким — насичувався рідиною. Ще мить — і його тіло повністю опиниться в мочарах та піде на дно, як Лідочка. Федот захрипів. Але тут Сашка різко смикнула його, буквально вихопивши з болота. І звідки стільки сил у цій маленькій, тендітній жінці? Як вона змогла схопити й підняти такого селюка, як Федот? Пояснити це важко, як і багато чого, що відбувається з людиною. Дружина висмикнула чоловіка, який із хлюпанням упав на сиру землю. Зоя від страху мовчала. Сашка термосила Федота, намагалася повернути його до тями, а той хотів тільки заплющити очі й не дихати, адже дихати йому було ні до чого.

Цілу годину вони сиділи, плакали, ридали. Рвали на собі одяг і стогнали. Коли сльози висохли й зойки вщухли, троє лежало просто на сирій стежці посеред величезного болота.

Однак треба було йти. Коли Федот зібрався з силами, уже почало сутеніти. Вони пішли серед мочарів і трясовин у невідомість. Повільно просуваючись по стежці, досягли невеликого пагорба, залізли на нього й побачили тьмяно-жовті вогники далеких хат села. Коли вони наблизилися до першої будови, то глухий гавкіт собаки сповістив, що тут хтось живе. Брудні, вимучені, знедолені — ось якою була тепер сім’я Шевченків. Вони підійшли до огорожі. Собака надривався й кидався на чужинців. Тут двері відчинилися, проливаючи буро-золотисте гасове світло. На порозі з’явилася постать, що вдивлялася в темряву.

Виявилося, це був той цибатий, який зустрічав їх у селі, коли вони прибули на ЗІЛах. Голова тутешнього колгоспу. На розпитування часу не було — подорожні тремтіли, падали від утоми й голоду. Господар впустив їх до будинку, обігрів і нагодував. Сашка й Зоя заснули прямо за столом, а Федот потім обережно переніс їх на піч, де було приготоване місце. Сон швидко звалив і його з ніг; родина занурилася в безпросвітні імлисті сновидіння.