Розділ 12

Федот стрепенувся. Він прокинувся посеред ночі, втупився в темряву кімнати. Рідке місячне сяйво просочувалося у віконце, розпливалося по столу, стікало на дерев’яну підлогу. Темрява й тиша… Поруч сопіла Сашка, ритмічно вдихаючи повітря й майже нечутно видихаючи. Уже другий день Шевченко боявся кожного шереху. Після того, як утік із лісу, усякчас він чекав, що ось-ось за ним прийдуть. Пов’яжуть, розстріляють. Від цих думок його трусило, неприємний холодок стікав по спині. А раптом вони його впізнали? Та тільки й чекають, щоб схопити, коли він цього не очікує. Але він чекає! Під ліжком заховано сокиру, а в сінях — довгий сталевий ніж. Біля входу під навісом — шматок зламаної коси. Так просто він не здасться!

Федот глибоко зітхнув. Страх мучив його, витрушував усі сили, як солому з напівпорожнього мішка. Іноді уві сні приходив Нестор. Він стояв над ним, височів імлистим, розпливчастим силуетом. Одного разу привид покійного друга підвів руку, немов намагався доторкнутися. Але замість цього димчаста, безплотна рука провалилася крізь тіло Шевченка, пронизала його. У таких снах Федот відчайдушно хотів поговорити з покійним сусідом, але той лише загрозливо мовчав і шляхетно височів, як столітнє дерево. Сон розчинявся, ішов невідомо куди, Федот підскакував, здавлено мукав й озирався в хаті, підсвіченій тьмяним місячним світлом.

Цього ранку він піднявся рано, вирішив прибрати в сараї, щоб потім з’їздити за Петром у лікарню. Через усі останні події молодший Шевченко зовсім забув про брата, тільки передавав через сусідів, які їхали в район, продукти й гроші. Кажуть, що здоров’я Петра значно покращилося, рана загоювалася, а брат рвався додому. Поки Федот прибирався в коморі й сараї, діти прокинулися. Старша пішла до школи, а молодша гралась старенькими ляльками. Саша куховарила, пара в кімнатці стояла, мов осінній туман.

— Ти шо це, знов кудись наставився? — тривожно запитала вона чоловіка, коли той порався в сінях.

— До Петра. Заберу його, — коротко відповів Федот.

— Дивись, знову хочеш устряти своєю буйною головою в темні справи?

— Знову-здорову! Ти, Сашко, занадто вже перелякана.

— Тю, а як мені не лякатися? Я з першого дня, як живу з тобою, перелякана.

— Чого?

— Того! Шо твориться в селі… Розстріляли п’ятнадцять чоловік. П’ятнадцять! Устинова, Клименка, Горбатенка… Ох, Боже ж ти мій! Усіх не перелічиш!

— Знаю, жінко. Знаю.

— Як це ти ще, чорт волохатий, не потрапив у цю банду. Мабуть, є Боженька на небі, чує мій стогін.

— Ти, Сашко, хоча б при дітях рота замикала. Якщо і є Боженька, то він закрився від нас у найглухішому куті. Байдуже йому до нас! Здихаємо ми тут потрошку, а потім ще й пектися у вогні будемо.

— Тіпун тобі на язик! Здиха він! Ти подивись на себе — телепень, здоровий, дебелий. Так, диви, і бика завалиш.

— Дурна ти баба, я ж у переносному значенні.

— Переносний ти наш! Хто тебе переносив, га?

Федот зиркнув на дружину, що вперла руки в боки, хотів був відповісти, та махнув рукою. Що з неї взяти? Серце жіноче, як віск — трохи натиснеш, уже ямка. І душа Саші вся в ямах, одна глибше іншої. Ось і тривожиться. Федот не сердився на неї. Бурчав та лаяв, але швидко відходив. Зненацька він запримітив її очі. Ось як буває: живеш поруч десять років, розмовляєш, торкаєшся тіла, цілуєш у вуста, дивишся в обличчя, а очей не помічаєш. А вони налилися зеленуватим кольором, укрилися трав’яним килимом, засвітилися смарагдовим світлом. Ох, які же в неї очі! Чисті, глибокі! Саша дивилася на чоловіка, дивилася уважно, а той невідривно роздивлявся зіниці, милувався.

— Гаразд, мамо. Не переживай. Усе буде добре, — сказав він і несподівано встав у повний зріст перед дружиною та легенько погладив її по руці. Вона сторопіла від такого жесту, присунулася до нього й ткнулася в груди; відчула міцний чоловічий запах. Так тривало кілька секунд, і раптом її прорвало. Вона заридала на плечі в чоловіка, застогнала, як поранена ягничка. Шевченко розгубився: дружина плакала, немов річка розкрила греблю. Скільки вона тримала це в собі! Скільки болю, переживань, смутку! Так багато, що робилось моторошно!

Вони ще довго стояли в сінях — здоровенний і незграбний чолов’яга, одягнений у сірий старомодний каптан, штани й валянки, та мініатюрна жінка в легкій синій сукні. Її волосся було акуратно зібране. Ніс розчервонівся, рожеві плями вкрили обличчя. Вона плакала, а він стояв і дивився на неї сумно й трепетно.