Розділ 12

— Я, я… — намагався сказати бодай щось Федот.

— Ти думаєш, що я такий, як ваш голова? Бачив я його — тюхтій тюхтієм. Новий лад таких не терпить. Тільки найдостойніший потрапить у комунізм.

— Але в мене сім’я…

— В усіх сім’ї. Багато чув я про тебе, Федоте Шевченко. Так от знай, ти тепер у моєму полі зору. Не вислизнеш, не будеш рипатися.

— Я ж нічого…

— Куркулі, як ти, — це зараза, хвороба на тілі суспільства. А знаєш, що з хворобою роблять? Лікують або вирізають гнійне місце.

— Але в мене нічого немає!

— Є, є. Я впевнений. Такі заможні, як ти, ховають мішок-другий про запас. А може, і більше.

— Нема!

— А ось ми зараз і перевіримо. А якщо ти хоч торкнешся когось пальцем, особисто втоплю твою дочку в ставку.

Горовий подивився на Федота, і якийсь зловісний відблиск майнув у його зіницях. Ніби там, за очними яблуками, був прихований хтось інший. Ця сутність сиділа в його супернику й іноді, здавалося, можна було відчути жахливий сморід, що долинав звідти до Шевченка. Навколо зовсім нічим не пахло, сухий лютневий вітер тут же забирав будь-який запах далеко за горби. Але десь у потойбічному світі страшна істота видавала мерзенний, спертий запах, концентрацію всього смороду Всесвіту.

Федота занудило. Він трохи зігнувся, подивився на Горового й відійшов убік. Той поблажливо хмикнув, мовляв, не таким уже й упертим виявився цей Шевченко. Комсомольці й біднота товклися на подвір’ї двору, розбирали в сараї стіни, роздивлялися під стелею й у підлозі, але нічого не знаходили. Вони зібрали якийсь скарб, кілька мішків, чомусь узяли пару лопат, нову косу та серпа.

Іван Єгорович діловито ходив по будівлях. Заглядав у кожний куточок, але нічого цінного не знайшов. Навіть зерна він набрав лише три пуди. Це дуже мало, адже шевченків двір десятий за рахунком, пудів же вони нашкрябали всього двадцять. У сто разів менше, ніж потрібно за планом. Горовий насупився, стукав по стінці в коморі, ходив по колу — нічого. Страшна злість охопила його. Хвиля ненависті накрила, неначе шторм маленьке суденце. Він зненавидів це село, селюків, безпорадних міських комсомольців. Йому огидний був цей селянський душок — суміш гною, сіна, приглушений піт людських тіл. Іван Єгорович запалився яскравою, нелюдською, лютою ворожнечею. Усе навкруги в нього викликало глибоку огиду.

А в цей час Федот тинявся подвір’ям. Він безпорадно, немов малеча, ходив за комсомольцями по п’ятах, ледве стримуючи себе, щоб не вирвати з рук чергове добро, яке вони тягли. Розум Шевченка потьмарився, очі блукали, наштовхувалися на звичні предмети, але не впізнавали їх. Чоловік хитався, як ведмідь, роблячи невпевнені кроки. Нарешті він зайшов у денник, там, де повинен був стояти Жвавий. Сильний кінський запах ударив у ніс. Нерівні сірі дошки прикривали стійло, закриваючи порожнє місце. На підлозі лежала маленька гірка брудно-жовтої соломи. Дверцята були відкриті. Надворі стихло, усі поїхали…

Федот, приголомшений, сів, притулившись до паркану. Світу більше не було. Усі залишки колишнього життя, за які він так відчайдушно чіплявся, зникли в одну мить. Земля посунулася зі своєї осі, і її закручувало кудись у безодню. Федот обхопив голову. Він мовчав, потупивши погляд, зовсім забувши, що його брат замерзає посеред зимової крижаної нескінченності.