Розділ 12

— Так і померти можна, треба йти, — сказав Федот.

— Я не можу, — болісно промовив Петро.

— Ми так помремо! Замерзнемо.

— Може, так і треба, Федоте?

— Здохнути на дорозі, як пес? Нізащо!

— Жартую-жартую. Знаю я тебе, упертого.

— Ото ж бо й воно. Зараз скумекаю, шо робити.

— Давай, кумекай. Бо моя кумекалка геть не працює.

Два брата сиділи на дорозі під лютневою хуртовиною. У низькому сіро-ватному небі пролетіла чорною крапкою ворона. Брудні хмари наполегливо пливли з одного боку небес в інший.

— Жвавого шкода, такий був кінь! Розумний, усе розумів, навіть більше, ніж людина, — сумно сказав Федот.

— Це так. Люди зараз гірші за звірів, — раптом погодився Петро.

— Так а шо ж ти з цими тварюками вась-вась?

— Я не можу інакше. Хочеш, як батько, показувати свою вперту вдачу? Так і загнешся скоро.

— Це вже не має ніякого значення.

Федот замовк. Нічого не хотілося. Хоч правда лежи тут і помирай. Немов усі соки хтось випив. Він висох.

— Як мені бути? Що говорити? Що робити, Петре? — зненацька промовив молодший Шевченко.

— Я ж тобі кажу, — пожвавився брат. — Припини вдавати з себе когось, стань, як усі. Забудь ці татові замашки: «я» та «я». Вступай у колгосп, пливи за течією. Ось побачиш, спокійніше буде.

— Може, і твоя правда… Я уже не знаю, як правильно.

— Правильно жити в тому часі, де ти живеш. Ось червоні хочуть побудувати свій комунізм — і думаєш, побудують? Дідька лисого! Але потрібно підтакувати їм, недоумкам.

— Що ж це за часи настали? І випало ж нам зараз жити.