Розділ 12

В обід Федот уже мчав на санках. Жвавий пирхав, сопів, шумів. На соломі лежав блідий Петро. Чорний кожух тільки підкреслював білизну братового обличчя. Коли вони зустрілися й Федот повів його до «екіпажу», то примітив, як старший Шевченко змарнів, постарів.

— Треба їсти більше, — порадив Федот.

— Подивлюсь, як тебе продірявлять, шо ти будеш їсти, — охав Петро, коли вони спускалися по сходах двоповерхової лікарні.

— Заживе, як на собаці. Шевченки, вони живучі, — помітив Федот.

— Авжеж, аби ноги не протягнути, а так — живучі, — зазначив Петро.

Так вони йшли до санок, перекидаючись короткими фразами. Федот розповів про повстання, про смерть Нестора. Петро насупився ще більше, але промовчав — мабуть, їх колишній сусід сидів скалкою в його серці. Та й що говорити? Петро звинувачував цього старого у своєму пораненні, але при Федоті не поспішав казати.

Вони рушили. Дорога була довга, а стежку занесло суворою слобожанською хуртовиною. У цих краях вітру є де розгулятися! Приплюснуті, невисокі пагорби давали сніговим вихорам достатньо місця і для розбігу, і для широкого польоту. Щоразу Жвавий торував нову стежку, невдоволено й голосно видихаючи на бігу.

— Я хочу сказати тобі, Федоте… — почав Петро. Брат, який тримав віжки, обернувся, мовляв, слухаю тебе! Морозний вітер огортав щоки червоним оксамитом, у степу було тихо, кожне слово чути мало не за версту.

— Ти все-таки подумай, що ось борешся з радянською владою, а дарма, — сказав Петро.

— О, наша пісня гарна. Ти знову за своє? Не борюся я, на шо вона мені потрібна, — грубувато сказав Федот.

— Зате ти їй потрібен! Розумієш, на таких, як ти, вони і будують свій комунізм, — продовжував Петро.

— Який комунізм? Маячня це все.

— Може, і маячня. Але тільки не відчепляться вони від таких, як ти. Зрозумієш ти це нарешті чи ні?

— Ні або так… Яка різниця, Петрику? Хто я такий? Та ніхто. Малий та низький. Не рвуся я в хащі їхні, нехай зі своїм соціалізмом пропадуть пропадом…

— Вони пропадуть, але тільки з тобою разом, Федоте. Скорися й виживеш!

Тут молодший Шевченко різко потягнув на себе віжки. Жвавий загальмував, невдоволено хрустячи снігом.

— Так! Давай з’ясуємо раз і назавжди! Я сам, мені ніхто не потрібен, ні партія, ні бісові ледарі з зірочками на папері. Вони обдирають мене, як липку…

— Та припини ти! Важко йти проти рожна. Ти сам знаєш. Змирися, запишись у колгосп, і по справі!

— Як ти смієш…

Договорити Федот не встиг. З темної діброви до санок наблизилося двоє чоловіків. Один плюгавий, невеличкий на зріст, одягнений у бувалий чорний кожух, а другий — вищий, у старому сірому драповому пальті. Старий темний і кучерявий комір цього пальта одразу кидався в очі порівняно з новенькою попелястою вушанкою.