— То чому ви кричите? — продовжував незнайомець.
— Хто сміє відбирати в мене останнє?
— Не ваше, а колективне. Тепер усе в країні спільне.
— Як це спільне?
— Та ось так. Усе належить партії.
Тут Федот почав пригадувати, де він бачив цього типа. Три тижні тому, у хаті-читальні, він говорив про майбутнє соціалізму, віщав про комунізм і загальний достаток.
— Іван Єгорич, я тебе згадав! — закричав Федот.
— Так, це я, — легко погодився Горовий.
— Що тобі треба?
— Ваше зерно, товаришу.
— Немає в мене нічого! Ні!
— Скільки б не говорили, що немає, а знаю, що є.
— Як ти смієш?!
— Смію, ще й як смію.
— Та я тебе…
Федот зробив крок у бік Горового, підняв руку, але той і оком не повів.
— Це ви даремно, товаришу. От як ви думаєте, де ваша дружина й діти? Молодшенька з ляльками?
Шевченка сторопів. Він хотів ударити комуніста, та так, щоб той відлетів за паркан. Добити його, стукати по його нахабному обличчю кулаками, роз’юшити губи ідеолога в кров. Хвиля ненависті накрила його. Федот миттю забув, про що вони говорили з Петром. Ще б пак — у нього не просто забирали зерно, але останні його залишки! Його прирікали на голод!
Дивлячись на очманілу фізію, Горовий розхрабрився.
— Я тебе, сволота куркульська, розчавлю, як клопа. Розмажу по землі, не залишу й сліду, — голос заступника голови з ідеологічної роботи набув залізних ноток.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Куркуль» автора Бутченко Максим на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 12“ на сторінці 7. Приємного читання.