Електрична лампочка, що висіла на ґанку будинку, де жили мої земляки, непогано освітлювала шлях аж до повороту. Петро прокинувся разом зі мною і увімкнув її, щоб мені зручніше було дістатися. Зараз я обмину якусь садибу, а кроків за сто вже хата Прохорівни і паркан, де я зустрівся з Губіним. Нерви були напружені, адже я не уявляв, що чекає мене сьогодні. Наді мною височів блідий місяць. У нас він завжди жовтий, навіть якщо надворі зимно, а уренгойський місяць чомусь мав сірувато-синій відтінок, хоча, можливо, це тільки здавалося. Я вирішив будь-що пройти цих сто метрів не оглядаючись, розуміючи, що зараз доведеться зробити задля цього неабияке зусилля. Та, щойно минувши хату, при місячному сяйві я здалеку побачив постать, що сперлася на огорожу. Тимофій уже чекав на мене. Тепер не озирнутися стало взагалі важко. І я озирнувся. Позаду нікого не було.
— Ну що, йдемо? — запитав Губін.
— Звичайно, адже домовилися.
— Дивись, цілий день пролазимо, завтра без ніг будеш.
— Звиклий, — відповів я.
— Ну, гляди. А на ногах що маєш?
— Ґумаки.
— Чєво? Це що за ґумаки?
Довелося пояснити, що це гумові чоботи.
— А… Це добре. Глухар сирі місця полюбляє.
І ми вирушили. Губін швидко йшов попереду, а я намагався не загубити у слабкому місячному відблиску його широкої спини й водночас дивитися під ноги, щоб не зашпортатися. Судячи з усього, він знав ці місця, як свої п’ять пальців. Ми тримали добрячий темп і практично не повертали. Місяць плив над нами, зачіпаючи голі гілки дерев, іноді гублячись у густих верхівках ялин. Час від часу я подивлявся на компас, що прихопив з дому. Розуміючи, що таке тайга, — ми чітко тримали північно-західний напрямок. Це полегшувало мені завдання в разі потреби повертатися назад самотужки. Губін мовчки, не озираючись, ішов попереду. Напевно, він чув, що я не відстаю. Що в нього на гадці? Цього я не знав. Хоча, до речі, не знав і він про пістолет під пахвою в людини, яка йде позаду нього, як і про думки, що бродять в її, тобто в моїй, голові. Цікавий мужик.
Ми йшли вже понад годину. Почало розвиднюватися. Тільки раз він озирнувся, змірявши мене байдужим поглядом.
— Що? — запитав я.
— Дивлюся, чи не загубився ще.
— Покажете мені ті місця, коли будемо проходити?
— Які місця?
— Ну, електролінію, дорогу почату. Я ж кажу, що працював там колись… Хотілося б глянути.
— А… Ми не йтимемо там.
— Як, ви ж казали, що то поблизу Гачилівки?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Виконавець» автора Волков О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XIX“ на сторінці 1. Приємного читання.