Розділ «XIX»

Доходила одинадцята. Навіть якби Губін на токовищі впорався блискавично, мені залишалося чекати його ще зо дві-три години. Ще раз пройшовши хатою, розгортаючи будяки, я зупинився, не наважуючись піти звідси назовсім. Дивно, але мене чомусь переслідувало якесь підсвідоме відчуття, наче у цій розвалюсі щось «не відповідало». І не брак дверей, вікон та будяк серед хати не справляли таке враження. Річ була в іншому, а в чому саме, я не міг збагнути, тому й стояв, розгублено озираючись на порослі мохом стіни. Одного разу згори почувся якийсь шурхіт. Можливо, це куниця або білка.

Збираючись виходити з хати, я знову оглянувся. Он воно що. Невідповідність полягала в тому, будяки росли не всюди. Вся підлога позаростала ними відносно однаково, а ось дальній куток — чомусь зовсім ні. Лише гола земля і трухлявина, що обсипалася зі стін. Чому? І раптом я згадав. Як таке можна було забути? У кожному домі є погріб! Миттєво пригадалася картина чотирнадцятирічної давнини — страшний розгардіяш у хаті й господар, який спить з роззявленим ротом. Тоді я й побачив розчинену ляду погреба, подумавши, що в такому стані запросто туди загриміти.

Хотілося ще підійти й глянути, чи високо йому летіти, але чомусь я не зробив цього. Отвір погреба якраз і повинен був бути у цьому кутку. Я миттєво розклав ножа і, відгрібши порохню, сколупнув верхній шар землі. Копалося легко. Збуджений цією знахідкою, я очманіло розгрібав землю, не думаючи більше ні про що. Я втратив обережність. Мені й на думку не спало — чому ж усе-таки будяк не виріс у цьому місці? Адже над лядою погреба назбирався шар землі! Нарешті вістря ножа шкрябнуло по чомусь твердому, начебто по каменю. Але ні, це залізо. Я відкопував іржавий металевий лист і, тільки зробивши це повністю, зрозумів, що це і є ляда. Якщо мене не зраджувала пам’ять, за тих часів вона була дерев’яною. Напевно, від сирості стара зогнила, і дід замінив її на «вічну». Обережно, щоб не зламати ножа, я підважив її край і відкрив погріб. З чорної дірки дихнуло просто в обличчя вогкою запліснявілою темрявою та невідомістю. Ось коли скажено забилося серце. Ось коли нутрощі підкотилися до горла й забракло духу. Я мав туди лізти. Для цього я здолав чотири з гаком тисячі кілометрів. Заради цього прийшов сюди. Вгамовуючи хвилювання, я сховав ножа й витяг з кишені маленького ліхтарика. А що, як це і є момент істини? Що, як зараз настане розв’язка, розуміння усього, що відбувається зі мною? Що я там побачу?

Я увімкнув ліхтар. Слабкий промінь світла ковзнув по стінах, які, напевно, вже довго його не бачили. Вони були викладені каменем, глибина — трохи вища за зріст, внизу — порожньо. Задньої стіни погреба я оглянути не міг, навіть опускаючи голову у діру — надто грубим виявилося перекриття. Бачив тільки, що на землі, притулена боком до стіни, лежала якась дошка. Що за нею? Виникало лише одне бажання — швидше все закінчити й піти звідси. Тому, не маючи наміру «розтягувати задоволення», я взяв ту саму стару драбину і поліз донизу. Вона виглядала досить ненадійною, але погріб відносно неглибокий і, якби драбина поламалася однак зміг би видряпатися нагору. Я спускався обличчям уперед і освітлював усе навколо. Порожньо. Тільки пліснява на стінах. Серце у грудях товклося. Ось вона, задня стіна, широка дошка. Що там? Я відхилив дошку. За нею лежало щось скручене, мотлох, якесь ганчір’я. Це мішок! У ньому щось легке. А ще характерний звук, коли я стиснув мішок. Поліетилен! Там був ще один великий мішок, з поліетилену. Що в ньому? Майже не дихаючи, я витяг його, розгорнув при слабкому світлі ліхтаря, наче боявся наосліп пхати туди руку. Що це, гроші?

Так, це були гроші. Але які? Ще ті, «старі», радянські. Не ті, які лежали зараз у моїй кишені, з позначкою «банк Росії», отримані в обмінному пункті. Пачки новеньких десяток, таких неторканих, що навіть страшно було брати руками. З подивом я розглядав знахідку, намагаючись приблизно прикинути загальну суму. На ті часи, коли такі купюри ще ходили в обігу, це було багато. На теперішні — дорівнювало нулю.

Нічого не розуміючи, я сидів навколішки над розгорнутим мішком і не знав, що робити далі. Звідки це могло опинитися тут? Чиє воно? Мішки-шамана? Ще чиєсь? Чому воно тут? Чи має для мене якесь значення? Всі ці запитання стихійно виникали у моїй голові і не знаходили відповіді. Затерпла спина, і, розгинаючись, я побачив, що у коло світла від ліхтаря, яке повзе стіною погреба, потрапляє ще щось! Що це?!

Просто на мене дивилася безока морда пса. Напевно, цієї миті в мене зупинилося все. Раптовий шок. А далі скажено пульсувало у скронях.

Він був намальований на стіні, напевно, вугіллям. Намальований криво і незграбно, але це був він. Мішка-шаман не пошкодував шматка вугілля: на горбистій стіні чорнів не обведений контур, а ціла фігура пса, наче чорна пляма, і лише незамальовані великі очиці вирізнялися на цьому тлі сірим кам’яним відтінком. Не варто шукати схожості у його обрисах, формі лап та голови, адже художні здібності діда бажали кращого. Та й не було такої потреби. Лиш за цією деталлю ставало ясно — це він. Я дивився заворожено у його очиці, розуміючи, що час підводитися, та ноги ще слухалися погано. Я сів просто на підлогу і сперся спиною на протилежну стіну.

Нагорі почувся якийсь шурхіт. Щось темне цикнуло в отворі діри, і я почув страшний звук залізної ляди, яка, заскрипівши, вдарила по каменю. Першої миті я застиг на місці, а коли почав підводитися, почув скреготіння по металу і удари, наче її зачиняли наглухо. Миттєво підскочивши до отвору, я закричав і пальцями, ледве дістаючи, спробував підняти ляду, та вона мов прикипіла намертво, а потім почувся ще один звук, дуже характерний. О Боже… Її засипали землею. Ось чому й не ріс будяк у цьому місці. Ляду нещодавно підіймали, напевно, не раніше, як восени, тому й була над нею лише гола земля, адже взимку нічого не росте! Поклавши ліхтар, я схопив драбину і почав бити нею в ляду. Було незручно, адже драбина майже впиралася в землю, що не дозволяло замахнутися. З неї сипалася трухлявина і відлітали щаблі. Розламавши її надвоє, я знову товк, але це виявилося марною справою. Я розгублено кидався з боку в бік, задраєний наглухо у цій підземній пастці, поступово все більше усвідомлюючи весь жах свого становища. Що робити? Щойно ляду засипали землею, отже, мене не хотіли звідси випускати? Я мав тут пропасти!

Жага дії, порятунку виникає в таких випадках дуже швидко, майже миттєво. Та її інколи варто вгамувати. Це вдалося зробити й мені. Зараз, цієї миті, я не міг нічого вдіяти. Потрібно було заспокоїтися. Я мав трохи часу. Скільки? Днів зо п’ять, поки не здохну від спраги? В моєму рюкзаку за плечима лежала фляга з водою і шмат хліба з салом, прихоплені з собою. Але цього стане ненадовго. А може, за мною прийдуть? Навіщо? Щоб заховати вже остаточно, так, що ніхто й ніколи не знайде? Хто це? Хто міг це зробити? Адже щойно я був тут сам. Напевно, Губін таки щось запідозрив. Можливо, не пішов він ні на яке токовище, а сидів за якимось деревом і дивився на мене, а потім вирахував, наче звіра, і побачив, що я рознюхав його таємницю. Все-таки він убив Мішку-шамана. Це ставало очевидним. Як не намагався я приховати від нього справжню мету своєї подорожі, це не вдалося. А можливо, він довідався про мої задуми іншим шляхом. Все-таки село. Звістка, що з’явився якийсь приїжджий, котрий цікавиться дідом, могла облетіти всіх дуже швидко, в тому числі і Губіна. Тоді вже йому не важко було здогадатися, для чого я напросився з ним до лісу. А в той момент, коли я «пошкодив» ногу, в нього, напевно, відпали взагалі усі сумніви. Цей «сибірський валянок» лише виглядав простим.

Я схаменувся і загасив ліхтар. Світло також треба економити. Зараз він закінчить роботу, а може, вже закінчив, і піде звідси. Не буде ж він сидіти тут і стерегти мене! І тоді я виберуся. Це ж не Бастилія! Хоча, власне, вибиралися і звідти. Це всього-на-всього напіврозвалена хата з погребом, і до поверхні землі тут принаймні півметра. Я ні на йоту не припускався думки, що можу і не вилізти, а тому й далі сидів у повній темряві, намагаючись заспокоїтися.

Чому він мене просто не застрелив? А потім заховав би так, що в житті б ніхто не знайшов! Хотів переконатися, що я таки знайду його схованку? Давав мені останній шанс? Виходило, що чутки, які розповіла мені Прохорівна, мали підставу. Не інакше, схованку знайшов дід Мішка під час останнього приходу до своєї покинутої хати. Можливо, в нього також виникло запитання, куди подівся його вхід у погріб, а може, хотів помилуватися своїми «художествами»? Тепер про це можна тільки здогадуватися, але, скоріш за все, це відкриття й вартувало йому життя. А мені, мабуть, — спокою. Адже я отримав свою другу тінь рівно за місяць після його загибелі. Невже саме так усе й сталося? А що, як саме брати Губіни були причетними до серії розбійних нападів, про які розповідав мені Зеник? Тоді зрозуміло, що той, хто довідався про це, повинен був назавжди зникнути. Але я не хотів зникати назавжди!

Я увімкнув ліхтар і підвівся. З чого починати? Шлях один — догори. Я провів рукою по стіні. Вона була з каміння, викладеного на якомусь розчині. Невже цемент? Навряд. Розклавши ножа, я обережно спробував колупати цей розчин. Він легко подавався і сипався на землю. Нічого, заскоро мене поховали. Справді, це — не Бастилія. Я розчищав слабкий, напевно, глиняно-вапняний розчин зі шва навколо одного каменя, передбачаючи своє швидке звільнення. Але невдовзі моє натхнення зникло. Каміння у стіні виявилося нерівним, а відповідно кривими були й шви між ним. Під час будівництва їх підшукували старанно, так, що за формою вони відповідали одне одному. За рахунок цього шви виявилися досить вузькими. Кожен із них вдавалося розчистити лише на п’ять-шість сантиметрів углибину, і все. Далі через кривизну каміння напрямок шва мінявся, і ніж не пролазив. Це була катастрофа моїх надій. Я перепробував у різних місцях з тим самим результатом. Напевно, каміння у стіні мало значну товщину, бо очистивши шов навколо одного на таку глибину, як удавалося, годі й думати розхитати його так, щоб витягти. Нічого не досягти, я лише зробив дідові на стіні «розшивку». У відчаї довелося сісти, притулившись спиною до стіни. Важкі думки знову полізли в голову. Щоб відігнати їх, треба було щось вигадати. Та нічого не виходило.

І треба ж так влетіти! Ось хто, виявляється, зламав гілку на так званій «звіриній стежці». Напевно, він приходив сюди кілька днів тому, а може, учора. Для чого? Адже оглядаючи хату, я не помітив ніяких свіжих слідів людської діяльності. Просто прийшов подивитися — і все? Просто завернув дорогою з токовища. Мабуть, ні. На що тут дивитися? Що охороняти? Гроші, за які вже нічого не купиш? Навіщо взагалі тепер тримати це тут? Пояснити було важко. Можливо, з якихось причин цей скарб не вдалося реалізувати відразу? Може, це було небезпечно, адже сума значна, а в купюр, тим паче нових, є номери, які десь зафіксовано… А далі почалася інфляція, і вони за короткий термін знецінилися. Потім — грошова реформа. Все, можна клеїти по стінах. Тоді для чого їх тут зберігати? Щоб колись попастися, і це виявилося зайвим доказом? Чому їх просто не викинули? Адже тепер це мізерна сума, копійки! Напевно, важко просто так взяти і викинути гроші, через які пережито божевільний ризик, зіпсовано нерви, гроші, на яких людська кров… Про це можна було тільки здогадуватися. А якщо тут є ще якась схованка? Припустімо, їхня зброя або ще щось? Але тут не могло бути більше нічого, адже я так ретельно оглянув увесь погріб…

Пошкодувавши, що розламав драбину, я знову поліз під ляду. Стояти на половині драбини було вкрай незручно. Скоро я зрозумів, що нічого тут не вдію. Якби мати лом або ще щось важке! У мене ж було тільки дві металеві речі — мій ніж та пістолет Зеника. Все-таки я мав рацію, беручи його з собою. Шкода тільки, що не зумів вчасно ним скористатися. Зараз він такий же непотрібний, як і все інше, що було у моєму розпорядженні. Мене охопило усвідомлення безсилля. Я не міг здолати цих кам’яних стін, щоб вилізти звідси. Невже залишалося тільки слухняно сидіти тут, витріщаючись на його тупу безоку морду? У повному відчаї, не в силах володіти своїми емоціями я схопився на ноги, керований безглуздим наміром, і, не тямлячи, що роблю, засадив лезо ножа просто в око своєму безжальному переслідувачу — дарма що той був лише намальований на стіні. Лезо шкребнуло по каменю. Але зупинитися я вже не міг. Та ніж, за всього бажання, не ліз у шов якраз на його оці. Й у цій безглуздій люті я несподівано помітив, що нижче, на грудях пса, шов значно ширший від інших. Лезо ввійшло вглиб по саму основу. Мені стало легше.

Промайнула радісна думка, яка примусила відразу ж витягти ножа і колупнути ним по шву ще кілька разів. Шар розчину тут виявився надзвичайно тонким і лише замазував «вхід» у шов на якийсь сантиметр. Глибше — порожньо. Мало того, запхавши ножа вперше, навіть у тому стані я відчув якийсь ледь чутний хрускіт, наче кінець леза зачепив щось чужорідне. За секунду я вже витягав зі шва тонкий пакетик щільного целофану — упаковку, якою користується багато виробників, з оригінальною застібкою у вигляді рубчика. У пакетику були якісь папірці. Розкривши його, я зрозумів, що це не просто папірці, а знову ж таки пакетики, зроблені з паперу. Я витяг найгрубший. На ньому була позначка: «Ур.» Треба думати, це означало — Уренгой, не інакше. Всередині — невеличкі паперові картки, знову ж таки з купою позначок, зроблених олівцем, — літерних скорочень та цифр. Зрозуміти ж, що вони означають, виявилося мені не під силу. Можна здогадуватися про зміст лише кількох скорочень. Наприклад, «експ.» могло означати — «експорт» або «експортер», «рег.» — «регулярний», припустімо. На деяких картках була доларова позначка. Всі картки мали табличку, що складалася з дванадцяти вічок, в яких, у свою чергу, теж були позначки, іноді вічка залишалися порожніми. Усе це щось означало, але що? Що воно могло означати таке, що належало ховати у шві кам’яної стіни покинутої хати під «охороною» безокого жахливого зображення? Здогадатися про це важко. Враховуючи доларові позначки на деяких картках, напрошувався тільки один висновок, що це якимось чином пов’язане з грошима. Можливо, тут вказувалися схованки, де лежали інакші гроші, такі, за які і тепер можна було щось придбати? Адже цілий пакетик, найбільший, позначався «Ур.» — Уренгой. Я знайшов ще один пакетик з назвою «Пол.», мабуть Полхов. Назв інших міст та сіл, розміщених поблизу, я не знав, а карти області, купленої відразу по приїзді, не мав із собою. Тому позначки на інших пакетиках мені ні про що не говорили. У пакетику «Пол.» лежало тільки дві картки, одна з яких позначалася «Хох.», інша — «Кол.» Це також мені нічого не нагадувало. Повагавшись, я поклав увесь пакет до кишені, не будучи певен, чи правильно роблю. Ця дивна знахідка якось заспокоїла та врівноважила мене, і зараз треба було ламати голову над іншими проблемами.

Я знову сів у куток, погасив ліхтар і задумався. Що я мав вигадати, аби дістатися на поверхню? Шлях крізь стіну виявився неможливим. Що як підкопатися під низ? А далі — нагору паралельно стіні й — на волю! Висота погреба сягала двох метрів, ще п’ятдесят — сімдесят сантиметрів до поверхні землі, ще в загальному близько метра для того, щоб обігнути стіну знизу. Мені належало прорити тунель завширшки півметра, завдовжки близько чотирьох метрів. І все тільки ножем та руками! Але не це мене лякало. Погріб мав надзвичайно маленькі розміри. Куди подіти землю, викопану з цього тунелю? Розрихлена, вона збільшиться вдвічі, а може, й більше. Я зосередився і спробував рахувати. Простий розрахунок показував, що об’єм мого тунелю дорівнюватиме грубо одному кубометру. Ну, нехай станеться щось непередбачене, доведеться обходити ще якісь перепони — нехай півтора куба. Погріб завширшки півтора і завдовжки трохи більше двох метрів при висоті знову ж таки два метри. Це давало об’єм близько шести кубів. Нехай вирита земля збільшиться навіть утричі — це чотири з половиною куба. Здавалося, я мав би вписатися. До того ж її трохи вдасться притоптати. Наважитись на це виявилося важко. Надто великий ризик. Якщо все-таки щось не зіграє, якщо я десь помилився в розрахунках, потім уже нічого не зробиш. Весь погріб буде завалений випорпаною з дірки землею, і назад її вже не запхнеш. Починаючи рити в якомусь одному місці, я автоматично позбавляв себе доступу до інших стін та кутків підвалу. І все ж таки на щось треба наважуватися, а нічого кращого я досі не винайшов.

Скинувши рюкзак та куртку, я почав копати — обережно, щоб не зламати ножа, розрихлював землю й вигрібав її уламком від драбини та руками, беручи напрямок донизу й під стіну. Донизу виходило непогано, а от під стіну… Кінця її я ще не досяг. Під шаром каменю, який, здавалося, стояв на ґрунті, виявився ще один, а коли я докопався і до його основи, побачив ще один, взагалі з грубого каміння. Напевно, це й була основа. Виходило, що стіна «сиділа» в землі майже на півметра. Що за катакомби він тут понавибудовував? Це перекреслювало усі мої попередні розрахунки. Напевно, від довгого користування погребом, щорічного зберігання там свіжої бараболі та моркви в ньому накопичився оцей шар землі, який дід лінувався виносити назовні. Схоже, я не вписувався в об’єм. Доводилося обкопувати стіну ще під низ, а там, аби мати змогу якось розвертатися та викидати землю, хід належало робити набагато ширшим, ніж півметра. І я знову взявся до розрахунків. Виходило, що вкладаюся ледве-ледве. Ну, що ж? Я відчував, що зупинитися вже не можу. Ще не так давно «плакав», що немає змоги піти ва-банк. Ось тобі. Йди…

І я взявся до роботи. Місце під стіною розчистив приблизно до одного метра завширшки. Тільки так я міг якось розвертатися, щоб вибирати з цієї заглибини вириту землю і відкидати в інший бік підвалу. Це доводилося робити руками. Поступово навколо мене утворився котлован, у якому я стояв уже по пояс. Мусив на його дні лягати на бік і вибирати землю з-під стіни, а потім знову ж таки викидати її нагору. Я роздягнувся до сорочки. В погребі ставало душно. Непомітно в іншому його кінці росла купа землі. Під нею й опинилися нікому не потрібний скарб та портрет моєї другої тіні, увіковічений на стіні Мішкою-шаманом. Щоправда, перед цим я сховав собі до кишені пачку червінців з мішка. А що якби склалася ситуація — примусити когось повірити мені? Чого в такому разі варті маленькі картки з нікому не зрозумілими позначками?

Нарешті вдалося «зазирнути» за основу стіни. Знову ж таки лежачи. Тепер копати стало вкрай незручно. Руку з ножем доводилося вивертати хтозна-як, земля сипалася за рукави, комір та на обличчя. Зате вона сипалася сама, її не треба було виколупувати, тільки вибирати з дна ями й кидати на купу, яку все частіше мусив утоптувати. І ще час від часу я оглядав свій ніж. Це був великий і добротно зроблений складаний ніж, але від такої роботи лезо його розхиталося, і я боявся докладати до нього надто великих зусиль. От якби був зараз зі мною мій мисливський… Я згадав цей справжній витвір — нікельований шмат потужної сталюки з пилкою на задньому краї та важкою рукояткою, яка наче сама лягала в долоню. Що зробиш, це номерна зброя, яку не можна возити по літаках в іншу державу… А ним би й дідька викопав! При згадці про мисливський ніж цим копати стало ще гірше. Але робота помалу просувалася. Відпльовуючи землю, я нарешті сів на дно ями вже по той бік стіни. Від постійної напруги тремтіли ноги та руки. Дуже хотілося пити. І ще відчувалася нестача повітря. Звичайно, я не був запакований герметично, щось потрапляло у підвал через ляду, прикидану тонким шаром землі, яка, напевно, потріскала, коли я товк у неї. Та все ж для такої інтенсивної праці цього бракувало.