Розділ «XIX»

— Біля Гачилівки йтимемо, а дорога чотири кілометри вбік.

— А Гачилівку покажете?

— Покажу, — пообіцяв Тимофій і додав ходу.

Пройшли ще з годину. Зовсім розвиднілося.

Весняний ліс, який щойно звільнився від снігу, виглядав непривітно — сірі дерева, під ногами пріле листя, хмиз, місцями пожухла трава. Напевно, додавало враження і те, що був він чужим та незнайомим. У видолинках згустився невеликий туман. Місцевість пішла на схил, а дерева порідшали.

— Ну, ось, — сказав Губін зупиняючись, — он і Гачилівка.

— Де? — не зрозумів я.

— Ось, метрів триста, — він показав рукою, — бачиш, внизу, де гущавина, кущі? Ото там, недалеко за ними, вже стояли крайні хати. Тепер порозвалювалися.

— Напевно, я тут не бував, — сказав я. — Пам’ятаю, там, де ходив, було поле, ще знайшов повно коров’ячих кісток, а нагорі рештки від ферми, довга така споруда…

— А… то це на іншому кінці. Скотомогильник там був, а на краю села — ферма колгоспна, пилорама. А тепер самі хащі.

Ось він, і настав цей момент, коли я мав наважитися. Що ж, задля цього я й летів сюди, за чотири тисячі кілометрів. Наважитися завжди важко. Легше стає потім, коли розумієш, що зворотного шляху вже немає. Заким Губін говорив, я тримав у руках відламану від куща гілку і слухав.

— Ну, пішли, — сказав Тимофій. — 3 годину ще йти, трохи більше. А там уже й прислухатися почнем.

Зламану гілку я кинув на кущ, де вона й застрягла, і рушив уперед. Здавалося, Губін не звернув на це уваги. Він упевнено та швидко просувався вперед, переступаючи через повалений сухостій. Це був зручний момент. Гачилівка зникла з поля зору.

Зробивши незграбний рух, я «перечепився» об деревину, змахнув руками і, голосно вилаявшись, полетів на землю. Губін зупинився й оглянувся. Я лежав і стогнав, отямлюючись, а потім спробував підвестися, але скрикнув, коли спирався на праву ногу, і знову присів на землю.

— Що сталося? — він підійшов до мене.

— Чорт забирай, перечепився об суху гілку — і загримів!.. Зараз ідемо.

Я посидів кілька хвилин, потер коліно і спробував стати, але йти не міг. Спираючись щоразу на праву ногу, я імітував страшенний біль у коліні. Знову вилаявшись, я сів і оголив своє коліно. Схилився і Тимофій. Коліно виглядало нормально.

— Зараза, десь усередині такий біль, як стаю! І хруснуло там щось, мабуть, падаючи, я викрутив ногу…

Губін пошкріб голову.

— І що будемо робити?