Розділ дев’ятий Флячки в «Сан-Сусі»

Флячки в «Сан-Сусі»

У конторі вже сумлінно чекав Шацький.

З якогось часу Клим видав дантисту запасний ключ, дозволивши приходити, коли заманеться. Все одно Йозеф тепер був ранньою пташкою, і Кошовому не хотілося, аби друг товкся під зачиненими дверима. Запитавши, як пані Естер, й почувши у відповідь звичне: «Сумує», — Клим, не скидаючи пальта, сів за стіл й зосередився.

Чим швидше знайде Рафала Лінецького, тим скорше прояснить для себе кілька важливих питань. Він чудово розумів: поляк відмовиться з ним говорити по душах. Але навіть грубий прийом дасть відповіді. Навпаки — подібна реакція здатна сказати більше, ніж щира охота допомагати, йти назустріч. Лишалося вирахувати, де можна здибати цього свідка. І тут на допомогу прийшов Шацький.

— Ви забули, пане Кошовий, кого знає половина Львова й хто знає іншу, котра з ним ще не знайома? Зовсім списали мене з рахунків? — сказавши так, він докірливо поцмокав губами.

— Господь з вами! Не думав, що ви підкажете, де шукати незнайомого поляка.

— Йой, та це ж найпростіше! — Шацький сплеснув руками. — Такі, як покійний пан Яблонський, давно пригрілися в «Сан-Сусі»! Ми ж бували там з вами, й то не один раз.

— Заходили, — кивнув Клим. — Пам’ятаю, там нелегко було зарезервувати столик. Серед білого дня там збиралося товариство, аби з’їсти французький рогалик із новою начинкою.

— Не скажу про рогалики нічого. Мені давно не по кишені вступати в такі місця. Але зробити резерв столика в «Сан-Сусі» нині неможливо й поготів. Там усе окупувало польське товариство, перетворивши заклад на такий собі клуб. Ще й почепили портрет свого кумира, пана Пілсудського.

— Звідки ви знаєте? Адже щойно сказали — не заходили туди.

— Та хіба я таке вам говорив? Пане Кошовий, ресторани мені не по кишені, — Йозеф багатозначно підніс вказівного пальця. — Це зовсім не значить, що я не можу поткнути кудись свого носа. Далеко не ступав, лиш зайшов на поріг, глипнув кругом. Ні, не для мене, — і завів далі виправдальним тоном: — Що Шацьому лишається? Хіба такі забавки! Як у Львові перестали так багато лікувати зубів й роботи для мене стало дуже мало, роблю вигляд, що йду по справах. Сам же вештаюся містом, без певної мети. А коли Шмуль... — він махнув рукою.

— Добре, — Клим відчув себе ніяково. — То ваша справа, Шацький. Давайте спробуємо прогулятися до «Сан-Сусі». Раптом застану того, хто потрібен.

— Принаймні вам можуть підказати, де в разі чого шукати пана.

Щодо цього Кошовий мав сумнів, та вголос не сказав. Підвівся, перевірив револьвер у кишені, переконався — заряджений, і вдягнув капелюха. Шацький свого навіть не знімав.

До потрібного місця дісталися швидко, дорога була знайомою, колись не раз ходили нею.

До війни «Сан-Сусі» був розташований у сецесійній кам’яниці[29] поблизу Сикстуської[30]. Вона відкрилася на піку будівельного буму й була запланована фірмою-забудовником у проекті від самого початку. Тут було зручне й затишне місце для ділових зустрічей, а коли ти приходив сюди вдруге, кельнер вітав, мов завсідника, пропонуючи найкращий столик — з тих, звісно, що лишалися вільними. Але Кошовий справді давно сюди не заходив.

Відчинивши двері, хотів пропустити Шацького вперед. Та враз передумав, причинив, жестом запросив ступити набік. Роззирнувшись, так, ніби за ними наглядали, мовив неголосно:

— Вас не дуже образить, якщо я попрошу почекати тут?

Чи здалося, чи Йозеф зітхнув із полегшенням.