Розділ дев’ятий Флячки в «Сан-Сусі»

— Нас навідує багато достойних панів.

— Ви знаєте всіх?

— Тих, хто вартий, аби його знати, — кельнер поводився дедалі зухваліше.

— Рафал Лінецький того вартує?

Як і розраховував Клим, кельнер мимоволі зиркнув кудись у зал через його ліве плече.

Тут.

— Пана Рафала нема сьогодні.

— Перепрошую, а на кого ви щойно глянули? — Кошовий скривив кутик рота у подобі посмішки. — Не маю очей на потилиці. Та попри це можу вказати місце в залі, де він зараз сидить.

— Як ви такий мудрий, то йдіть і шукайте того, кого треба, самі.

Дозволивши купюрі зникнути в кишені кельнерового фартуха, Клим розвернувся, мацав поглядом перед собою в угаданому напрямку.

— Столик біля вікна, — почулося ззаду. — Отам питайте.

Хвилину тому Кошовий уже дивився на нього.

Буркнувши під ніс подяку, перетнув зал, лавіруючи між столиками й неголосно вибачаючись. Нарешті дістався потрібного. Тут сиділи, пили горілку та їли флячки троє чоловіків приблизно одного віку. Зі свого місця Клим міг роздивитися кожного. Ближче всіх до нього сидів простуватий з вигляду пан з залисиною й густими, трохи обвислими вусами. Навпроти примостився високий чорнявий жевжик в окулярах, скельця блиснули на незнайомця хижо. Третій не вирізнявся нічим, крім м’ясистої бородавки на щоці.

— Смачного, панове, — Клим дивився на чоловіка в окулярах. — Маю до вас розмову, пане Лінецький.

Той відповів не відразу. Зачерпнув ложкою густу червону рідину, подбавши, аби прихопити при тому білу смужку волового шлунку — фляка, який давав страві навар й після тривалого виварювання пахнув пареним молоком. Для чогось уважно вивчив вміст ложки, мов бачив та куштував традиційну польську страву вперше. Нарешті відправив до рота, пожував, проковтнув, витер губи серветкою, аж потому мовив:

— Так говоріть з паном Лінецьким.

От дідько!

— Ви хто? — простуватий вусань.

— Пан Рафал Лінецький — то ви?

Відповіді не було. Третій чоловік потер пучкою бородавку, мовчки налив кожному ще по чарці.