Розділ «26»

Зима 1610—1611 років запам’яталася Тарасові бездіяльністю, що межувала із нудьгою. Час від часу король Сигізмунд III оголошував генеральний штурм фортеці, який ні до чого не приводив, і вже після атаки всім повідомлялося, що це була звичайна розвідка перед уже справжнім штурмом. До такої каруселі вже звикли, вважали навіть чимось буденним. Щоправда, війська польного гетьмана Станіслава Жолкевського у цьому участі не брали, тому мали досить вільного часу. Оскільки джуру Ян Жолкевський не напрягав роботою, юнак все більше часу проводив серед гайдуків Микити Сідельника, котрому той же Охрім Іскра за чудове володіння луком присвоїв прозвисько Лучник. Хоч Микита так і залишився десятником, він мало цим переймався, адже за півтора року постійних битв, переходів, зайняття Москви, повернення назад — йому вдалося не втратити жодного свого підлеглого. За це його заповажали і гайдуки, і вищі командири, а ротмістр Валентин Роговський навіть став подумувати, чи не підвищити свого підлеглого. Але справжніх битв, як і боїв узагалі, на найближчі місяці не передбачалося, тому проявити себе Сідельнику не випадало. Та він не дуже-то й спішив підставляти свою голову... Ще у Москві гетьман добився належної виплати своєму війську, тому у гайдуків Сідельника (і не лише у них) враз виникло непереборне бажання повернутися додому живими. Безглузді штурми смоленської фортеці у такі плани не вписувалися. (На щастя для гайдуків, гетьман Жолкевський наказав війську зачохлити свої аркебузи і мушкети.)

Якщо ж для Тараса і простих жовнірів усі помисли прямували до такого вже недалекого відбуття додому, то сам гетьман не переставав слідкувати за всім, що відбувалося навколо. Звичайно, спочатку він навіть споглядав на непевні спроби короля захопити фортецю, але після другого штурму полишив це. Гетьман бачив, що взимку фортеця зовсім неприступна. Та й король, одного разу не виявивши серед глядачів старого полководця, переконався у безглуздості своїх намірів. Поволі стіна недовіри Сигізмунда III почала давати тріщини, і вже перед Різдвом він викликав Станіслава Жолкевського до себе.

Серед оточення короля панувало піднесення. Його причину пояснив сам Сигізмунд III.

— Я запросив вас розділити нашу спільну радість, — сказав король.

— Є причина, ваша величносте? — поцікавився Жолкевський.

— Ще й яка! Від пана Гонсевського прибув гонець із повідомленням, що якимись братами Урусовими на полюванні вбитий самозванець.

Новина дійсно була надзвичайна. Вона обіцяла пришвидшити закінчення московської війни, про що й повідомив польний гетьман короля.

— Саме так, ваша милосте, саме так! — підтвердив Сигізмунд III. — Нехай непорозуміння між нами залишаться в минулому, адже все, що ми робимо, слугує одній меті: процвітанню та добробуту Вітчизни.

— Ваша величносте, повірте, я сприйняв вашу критику як належне, — тільки й сказав Жолкевський.

— От і чудово! А зараз я запрошую вас на бенкет. І прошу зауважити: ніяких відмов!

У Станіслава Жолкевського не було причин відмовлятися, тому він із задоволенням залишився. На честь такої події всі штурми відмінили (вірніше, не планували жодних військових дій — штурмів не було ось уже тиждень); всюди панував піднесений настрій: у польському стані пани воєводи і придворні трапезничали на бенкеті, жовніри раділи навіть тим грошам, що невідь-звідки з’явилися у короля, і їх роздали за службу. В обложеній фортеці, куди також дійшли чутки про наглу смерть чергового «Дмитра», також мали причину радіти, хоч останнім це було важко: запаси їжі катастрофічно танули...

Але на бенкеті у короля ніхто не переймався такими дрібницями. Тут вино лилося рікою, слуги не встигали приносити щойно впольовану звірину, «любовна хоругва» вже чекала на свій вихід.

Станіслав Жолкевський сидів поруч Лева Сапіги і, здавалося, не поділяв загальної ейфорії.

— Ваша милість здається не вдоволений? — поцікавився канцлер. — Ми всі знаємо ваш скептицизм, але схоже він тут недоречний...

— Пане канцлере, як ви гадаєте: у Москві радіють також? — поцікавився Жолкевський.

— Звичайно!

— Я не маю на увазі наших жовнірів. Я кажу про чернь, бояр, дворян, купців.

— Напевно. А до чого ви хилите?

— А чи не дивно вам, що московити, з якими ми воюємо, радіють від того ж таки, що і ми?