Розділ «26»

— Що ви хочете цим сказати?

— Я розумію, від чого радіти московитам. Зникла одна сила, з ким вони два роки безуспішно воювали. Тепер її немає. Залишився король. І нам не стане легше від того, що хтось десь убив ще одного «Дмитра». Швидше навпаки.

— І тим не менше, я вірю у мудрість його величності короля! — раптом відповів Сапіга. — Коли московити зрозуміють, що вже немає одного з претендентів, вони приймуть умови його королівської величності. Адже нікого з їхніх Рюриковичів не залишилося!

— Знайдуть когось іншого! Не бачу у цьому жодної проблеми. Ще в Москві до мене дійшли чутки про те, що різні групи бояр підтримують свого кандидата. І таких кандидатів назбиралося багато, — мовив Жолкевський.

Але його міркування ніхто не хотів слухати. Зараз тривав бенкет, на якому шляхта не так святкувала вбивство Царика, як просто веселилася.

Раділи і у фортеці, адже після подібних веселощів у ляхів ще довго не з’являлося бажання штурмувати високі стіни...

Так непомітно минула зима. Питання відбуття польного гетьмана додому було вирішене остаточно, тому підготовка до цієї події почалася одразу ж після православного Стрітення. Гайдуки звільняли свої насиджені місця, а їм на заміну ставали щойно прибулі з Польщі гусари. Військо Станіслава Жолкевського поволі віддалялося від стін фортеці — і у військовому розумінні, і візуально.

А з фортеці майже щодня у табір прибували перебіжчики, і якщо так тривало б і надалі, то невдовзі треба було чекати самого воєводу Михайла Шеїна. Але чекати гетьман Жолкевський не хотів. Розуміючи, що його послуг король Сигізмунд III не потребує, він був готовий вирушити додому одразу, як тільки отримає дозвіл.

Ваза вже забув про свої ж слова чотиримісячної давнини, але виправдовуватися не хотів і не вмів, та й присутність бік-о-бік двох досвідчених полководців — передовсім себе самого та Жолкевського — король вважав недоречним. Польному гетьману Станіславу Жолкевському просто не було місця під стінами смоленської фортеці. Але просто так відпускати гетьмана король не хотів. Наостанок він доручив супроводити до Варшави братів Шуйських і все заарештоване ним московське посольство. Старий гетьман не міг відмовитися від такої «честі».

Сам Станіслав Жолкевський не став зраджувати свої принципи і затримався у Смоленську до середини квітня, давши можливість православним (а у його війську їх була половина) зустріти Пасху не у поході, а в одному з монастирських храмів. Правда, тут уперше виник конфлікт між православними священиками і тими, хто підтримав підписану п’ятнадцять років тому унію. Але оскільки монастирів і церков навколо виявилося багато, конфліктні сторони розвели врізнобіч. Даний конфлікт швидко згас, але обіцяв у майбутньому перерости у щось серйозніше.

Але двадцятого квітня 1611 року майже вісімсот гусарів, гайдуків, лісовчиків — усіх, кого за два роки набрав Жолкевський для участі у московській війні — назавжди покинули смоленську землю. Ті, хто залишився, готувалися до генерального штурму.

На відміну від дороги сюди, коли доводилося підлаштовуватися під зміни непередбачуваного настрою короля, зворотний шлях планувалося пройти швидше. Ще у королівському стані гетьман розташував полонених таким чином, щоб вони менше контактувати один з одним, і зовсім виключив будь-який контакт з братами Шуйськими. Їхні карети їхали ближче до хвоста колони, і охороняти їх Жолкевський доручив гайдукам ротмістра Роговського. Для безперервного зв’язку з гетьманом до кожної сотні приставили вершників. Тарас Сопоха виявився незатребуваним Яном Жолкевським, тому він відправив свого джуру до знайомих гайдуків. А той був тому й радий...

Хоч Тарасові довелося супроводжувати колишнього московського царя до самого Смоленська, йому жодного разу не вдалося побути поруч нього. Зараз же його кінь їхав у двох кроках від карети, у якій відчужений від усього сидів старий змучений чоловік. Тарас знав, що після повернення з царя його насильно постригли в монахи, але, на відміну від своїх попередників, Шуйський відмовився приймати обітницю і носити чернечий одяг. Серед бояр це вважалося чимось неймовірним, адже всі царі намагалися в останні дні свого життя постригтися, щоб постати перед Всевишнім монахом... Зрештою, цей його вчинок остаточно переконав заколотників на чолі з князем Мстиславським, що Василь Шуйський на московському троні сидів незаконно — принаймні не з Божого благословення.

Але Тарасові до цього було байдуже. Кожен крок його коня наближав юнака до рідної домівки, де на нього з нетерпінням чекали. У нього був кінь, за спиною — мушкет, у торбинці дзвеніли монети — Тарасові здавалося, що більше нічого йому й не треба. Щось подібне відчували й інші. Дорога додому завжди коротша, навіть якщо через якісь причини затримується...

Але виявилося, що війна не хотіла так легко їх відпускати. В Орші, куди Жолкевський прибув другого дня, його наздогнав посланець із листом від короля. Розірвавши печатку, гетьман прочитав наказ короля залишатися там, де цей лист застане його милість. На запитання, чому такий поспіх, посланець відповів, що не знає, але повідомив про поранення, що його вчора отримав воєвода брацлавський.

— Важке? — стривожився Жолкевсьий.

— Не можу знати...

Невдовзі від короля прискакав ще один посильний з листом. Цього разу тон листа, написаного королем, був категоричний. Польному гетьману Жолкевському пропонувалося залишити обоз і спішно прибути в табір, для чого вже вислані назустріч три цуги коней, які чекатимуть його на півдорозі до Смоленська. Здивований таким поворотом подій, Станіслав Жолкевський поцікавився у посланця причиною такого рішення короля. На відміну від першого, другий посланець виявився більш поінформований.

— Як тільки ваша милість зволили відбути з фортеці, пан воєвода брацлавський, що вирішив особисто керувати штурмом фортеці, отримав підступну кулю, і його віднесли у лазарет, — говорив посланець. — Я не знаю, яка там у пана воєводи рана, але подейкують, що важка. Того ж дня надвечір із столиці прискакав пан Глосковський, посланий від старости велзького.

— А що Москва? — поцікавився гетьман.