Розділ «ДЕРЖАВИ ШУМЕРУ І АККАДУ»

Месопотамія архаїчна та ранньодинастична

Найдавніші сліди людини в Месопотамії — палеолітичні стоянки археологи виявили в гористих північно-східних районах (печери Шанідар, Барда-Балка). В XI— VIII тис. до н. е. там уже почався перехід від кочового до осілого способу життя. Месопотамія, таким чином, була одним із найдавніших вогнищ землеробства на планеті. У VII — на початку

VI тис. до н. е. (культура Джармо) стародавні землероби стали переселятися в долину. В другій половині VI тис. до н. е. вони почали застосовувати в землеробстві примітивну іригацію, стали металургами (хасунська культура). В V тис. до н. е. стародавні поселення з’явилися також на крайньому Півдні Месопотамії. Наприкінці V—в першій половині IV тис. до н. е. там склалася убеїдська культура, творцями якої деякі вчені вважають протошумерів. У другій половині IV тис. (культура Урука) з’явилися найдавніші міста, протошумерська писемність, рабство. На межі IV—III тис. до н. е. (культура Джемдет-Наср) у побут увійшли мідні та бронзові знаряддя праці, будувалися храми, велися масштабні фортифікаційні роботи, стала звичним явищем організація воєнних походів, ускладнилися соціальні відносини. Все ж добою появи шумерської цивілізації стала перша половина III тис— Ранньодинастичний період. Саме тоді шумери приступили до будівництва місцевих іригаційних систем.

Перша половина III тис. до н. е. була періодом урбанізації Півдня Месопотамії. Міста виникали шляхом синойкізму, тобто злиття кількох сільських общин. Своїм зовнішнім виглядом, а нерідко й характером господарського життя та адміністративного управління вони майже не відрізнялися від сільських поселень.

Здебільшого, місто займало територію 2—4 к". км, у ньому мешкало кілька десятків тисяч городян. У центрі міста височів захищений мурами храмовий комплекс, там же стояв царський палац, до якого примикали державні господарські будівлі. Решту міської території займали будинки городян, розташовані впритул один до одного чи вперемішку з храмами та каплицями дрібних божків. Міські вулиці були завширшки всього 1,5—3 м. Місто, як правило, стояло на березі річки чи каналу і мало гавань для причалювання невеличких купецьких суден.

У перших століттях 111 тис. до н. е., як це випливає з шумерського епосу, царська влада в містах Месопотамії ще не склалася. Гільгамсш, володар Урука, "могутнього міста, що торкнулося небесних круч", був усього-на-всього "військовим вождем-проводирем", владу якого суттєво обмежували народні збори та рада старійшин. Отож, система політичного управління в Месопотамії на початку Ранньодинастичної доби являла собою військову демократію.

Перші держави з’явилися в Південній Месопотамії ближче до середини III тис. до н. е. Це були невеликі незалежні чи напівзалежні політичні об’єднання, що їх

історики назвали містами-державами. Цей термін не може вважатися вдалим, адже мало яке місто було окремою державою, більшість із них входила до політичних об’єднань кількох міст та міських округ. Такі об’єднання міст на чолі з сильнішим виникали, найімовірніше, на ґрунті спільних господарських інтересів, скажімо, з метою будівництва й експлуатації місцевих іригаційних систем.

Об’єднання розрізнених міст-держав на обширнішій території, з кількома іригаційними системами, були винятком у політичному житті Месопотамії, нормою ж залишався полісний устрій країни, тобто співіснування десятків незалежних міст-держав. Полісний устрій зумовлювався наявністю в країні кількох водних артерій (Євфрат у межах Півдня Месопотамії розпадався на кілька русел), що давало змогу міським общинам будувати свої магістральні канали й таким чином забезпечувати собі економічну, а відтак і політичну окремішність.

Очолював місто-державу володар, якого називали енсі ("пан, що кладе наріжний камінь") або лугалем ("велика людина", "господар"). Титул лугаль був у Месопотамії найпочеснішим. Іноді володар мав обидва титули. На жаль, досі не з’ясовано, хто і яким чином удостоювався титулу лугаль. Припускають, що на перших порах лугалем ставав вождь, якого на період війни народні збори через голову ради старійшин та інших общинних інститутів наділяли диктаторськими повноваженнями. Лугаль міг вважати себе народним обранцем і намагався закріпити за собою цей титул довічно. Врешті-решт, титул лугаль став означати "цар".

З часом влада лугалів та енсі посилилася, стала легітимною, тобто переходила від батька до сина. Радянські історики, здебільшого, вважали, що вона абсолютизувалася, й називали таку форму монархії східною (азіатською) деспотією. Сперечалися лише довкола питання про час виникнення східної деспотії — в середині чи ще на початку III тис. до н. е.? Нині висловлюється думка, що самоврядні міські общини не дозволяли царській владі надмірно посилюватися, що населення вважало лугаля чи енсі лише посадовою особою, "слугою народу", тому, мовляв, твердження про деспотичний характер влади в Месопотамії (й узагалі на Сході) "не мають під собою фактичного обґрунтування і беззмістовні". Передання влади в містах-державах далеко не завжди здійснювалося легітимно. Часто-густо заколотники переривали законну царську династію, трон діставався випадковим особам, які самі себе називали синами нікого. Серед коронованих вискочок траплялися й "дочки нікого" (III династію Кіша, наприклад, заснувала Ку-Баба — шинкарка, власниця публічного дому). Розсадником політичних інтриг і двірцевих змов був, звичайно, царський гарем.

Опорою влади лугалів були військові дружини, які попервах вербувалися з добровольців для здійснення воєнних походів, а згодом стали постійними, та дедалі громіздкі ший чиновницький апарат, верхні ешелони якого майже поголовно складалися з царської рідні.

Впливовою політичною силою в найдавніших державах Шумеру й Аккаду було жрецтво, могутність якого забезпечувалась економічним процвітанням храмів. Характерно, що обширні храмові маєтки вважалися не власністю жерців, а їхнім службовим майном — "належали богам", як це значилося в офіційних документах. Церкви в Месопотамії не існувало, жерці не становили церковний клір, вони вважалися звичайними чиновниками, які мали виконувати релігійний ритуал. Верховним жерцем столичного культу був лугаль, який особисто справляв криваві жертвоприношення богам, а під час війни влаштовував масовий забій полонених.

Міста-держави часто конфліктували між собою. Причинами суперечок здебільшого були територіальні домагання. На фунті господарських конфліктів спалахували воєнні сутички, укладалися нетривкі військово-політичні союзи. Неабияку роль у воєнному протистоянні міст-держав відігравала амбіційність їхніх володарів. Упродовж першої половини III тис. до н. е. політична перевага в Південній Месопотамії кілька разів переходила від одного міста-держави до іншого.

У середині III тис. до н. е. за царювання Урнанше (Урназі) посилився Лагаш. Наступники Урнанше воювали з сусідньою Уммою, завоювали ряд інших шумерських та аккадських міст. Один із них, Енметена, нав’язав уммському володарю мирний договір, й, водночас, щоб покласти край затяжному конфліктові між Лагашем та Уммою, вирив новий канал від Лагаша до р. Тігр (Шатт ель-Хай), який експлуатується місцевим населенням до цих пір.

Війни збагатили лагаську знать. Вона заходилася шляхом стягування податків та поборів грабувати свій народ. Лагаш сараною обсіли чиновники-фіскали, які іноді з’являлися правити податок навіть на похорони. Як зауважував С. Н. Крамер, ці "слуги народу" проявляли таку винахідливість у нарощуванні власних прибутків, що їм могли б у цьому позаздрити навіть сучасні їхні колеги. Жертвою ненаситних чиновників ставали також храмові господарства, проте жрецтво справно перекладало збитки на плечі простого люду, збільшуючи плату за культові послуги.

Свавілля чиновників, ймовірно, призвело до соціального вибуху в Лагаші. Останньому представникові династії Урнанше, Лугальанді, вказали на двері, а на царство поставили його свояка Уруінімгіну. Новий володар заходився реформувати суспільство. Він повернув храмам привласнені чиновниками землі й робочу силу, зменшив податки і побори, а також плату за культові послуги, скасував борги тих, хто потрапив у кабалу, заборонив жінкам тримати чоловічі гареми.

Історики неоднозначно оцінюють соціальні реформи Уруінімгіни. Одні трактують їх як соціальний переворот, інші — як косметичний засіб, призначений випустити пару із соціального котла. Мабуть, друга оцінка більш слушна, адже цар-реформатор не здійснив бодай елементарної чистки держапарату, навіть більше, доручив боротися з чиновницькими зловживаннями тим, хто ці зловживання допускав. Не випадково про Уруінімгіну та його реформи лагашці швидко забули. Як зазначав із цього приводу С. Н. Крамер, Уруінімгіна "подібно до більшості інших реформаторів.., мабуть, з’явився запізно й устиг зробити занадто мало".

Соціальними конфліктами в Лагаші скористався цар сусідньої Умми — Лугальзагессі. Він захопив це місто і поруйнував у ньому навіть храми, за що накликав на себе прокляття стародавнього хроніста (власне, прокляли не самого Лугальзагессі, а його "особисту" богиню Нідабу, яка, мовляв, не втримала свого підопічного від акту вандалізму). Лугальзагессі поширив свою владу майже на весь Шумер. Мабуть, здійснив він це вперше і востаннє в історії на правах особистої унії релігійного характеру — став верховним жерцем основних богів шумерських міст-держав. Проте створити міцну централізовану державу, яка б витримала політичні бурі, він не зумів. Новому правителеві так і не вдалося подолати традиційний розбрат між містами-державами.