Розділ «СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ»

Процес формування китайської народності, її культури та релігії супроводжувався в VI—V ст. до н. е. гострою полемікою навколо питання про оптимальні шляхи розвитку суспільства й держави. В цій полеміці були зацікавленні верхи, які сподівалися на ідеологічне виправдання своїх методів керівництва суспільством, спроможних, на їхню думку, ощасливити народ. Дійшло до того, що окремі володарі запрошували в столицю філософів за високу винагороду, аби лише ті невтомно філософствували. Чому ж не пофілософствувати на таких умовах? Філософи буквально заполонили країну, мандрували від царства до царства, пропонуючи всім бажаючим вислухати їх етичні, економічні, політичні ідеї. Склалося чимало філософських напрямів — настала доба Ста Філософських Шкіл. На відміну від європейських філософів, які прагнули віднайти ідеальну політичну систему, а вже потім припасувати до неї відповідну мораль, китайські мудреці чільну увагу приділяли розробці моральних принципів, відсуваючи на задній план політичні форми. В ході полеміки викристалізувалися чотири головні суспільно-політичні вчення, які істотно вплинули на ментальність народу, напрям історичного розвою суспільства й держави.

Конфуціанські ідеї щодо перебудови суспільства

Соціальна утопія моїзму

Ворожими конфуціанству були, зокрема, моїстські погляди на суспільство, якими певний час захоплювалася китайська інтелігенція. Моїстська доктрина з’явилася у країні в IV ст. до н. е., але вже наприкінці III ст. до н. е. там забули про її існування.

Мо Ді (Мо-цзи), який розробив це суспільно-політичне вчення, найімовірніше, був мандрівним проповідником (його життєпис не зберігся). Його погляди на суспільство та політику відображено в трактаті "Мо-цзи", названому іменем автора. Цей трактат є збіркою досить нудних проповідей і за стилістикою дуже програє конфуціанському "Луньюю".

Мо Ді безкомпромісно засуджував зажерливість і свавілля китайської знаті, обстоював докорінне реформування китайського суспільства, але, звичайно, на інших, не-конфуціанських засадах. Він вважав, що зміцнення родинних зв’язків, у чому конфуціанці вбачали соціальний порятунок, насправді жодної користі суспільству не принесе, адже сімейна любов і злагода ніколи й ніде не перешкоджали великим державам ковтати малі, сильним — жити за рахунок слабких, хитрим — дурити простаків, вельможним — зневажати простий народ. На думку Мо Ді, соціальні лиха якраз тим і спричинені, що китайці не бажають більш нікого знати, окрім себе та своїх родичів. Суспільство порозумнішає й подобрішає лише тоді, коли кожен китаєць буде любити всіх китайців, тобто перетвориться з егоїста на альтруїста. Заради цього кожен має пожертвувати своїми почуттями й уподобаннями, щоб нічим не виділятися між людей і ні в кого не викликати заздрощів. Отож моїстська ідея загальної любові, в якій відчувається християнська мораль, була суперечливою у своїй основі, адже вона позбавляла людину ЇЇ індивідуальності. Це усвідомлювали ще сучасники Мо Ді, які слушно зауважували, що вимагати від людей такої жертви — значить не любити їх.

Звичайно, моїсти не обмежилися закликами "любити чужих родичів" (за ці заклики конфуціанці називали їх "безрідними тварюками"), а обстоювали також стирання відмінностей у поглядах на життя, у яких вони вбачали основну причину відчуженості між людьми. їм здавалося, що змінити ситуацію, коли кожен китаєць звик зважати лише на власні погляди, спроможна тільки держава. Мо Ді сподівався переконати людей, що загальний альтруїзм вигідний кожному, адже лише він здолає відчуженість і ворожнечу в суспільстві. Він закликав підключити до цієї справи державний апарат, який "заохочуватиме" людей до альтруїзму перевіреним методом нагород і покарань. Без державного втручання тут, на думку Мо Ді, ніяк не обійтися, бо люди надто непорядні й егоїстичні, щоб самотужки перевиховатися. Саме тому, що філософ покладався на державу в реформуванні суспільства, його вважають "батьком китайської утопії".

Держава, на думку моїстів, примусить народ звіряти свої думки й уподобання з думками й уподобаннями начальства. "Зачувши про добре чи лихе,— радив Мо Ді,— слід поінформувати повітового начальника, і те, що він вважатиме правильним, усі повинні визнати правильним, а те, що він вважатиме неправильним, усі мусять визнати неправильним". Цю, м’яко кажучи, дивну рекомендацію Мо Ді давав нічтоже сумняшеся: йому, очевидно, й на думку не спадало, що інтереси низів і верхів можуть не збігатися. Моїзм, таким чином, ставив за мету підстригти під один гребінець не лише етику життя, а й спосіб мислення китайців, отож волів мати справу не з живими людьми — з уніфікованими бовдурами.

На відміну від конфуціанців, для яких ідеальне суспільство — суспільство культурне, мокти вважали культуру непотрібним баластом, бо її, бачте, на шматок хліба не намастиш, вона лише відриває людей від суспільно корисної праці. Рішуче виступали вони також проти ідеалізації давнини, якою грішило конфуціанство. Моїсти пропонували не цуратися старих традицій, однак при цьому створювати й нові.

Змістивши акцент у справі реформування суспільства з патріархально-сімейних традицій на державне втручання, моїзм послужив перехідним містком від "інтелігентного" конфуціанства до "вульгарного" легізму.

Легістська модель держави

Термін "легізм" походить від латинського legis ("закон"). Китайці ж називали легістську доктрину "фацзя". Одним з основоположників легізму був уже згадуваний чиновник-реформатор Шан Ян.

Шан Ян з’явився на світ у збіднілій аристократичній родині в царстві Вей. Він здобув традиційну освіту, проте його соціальне походження не давало йому змоги зробити чиновницьку кар’єру на батьківщині. Шан Ян подався в сусіднє царство Цінь, де за його ініціативою були здійснені кардинальні суспільно-політичні реформи, які перетворили Цінь у найсильніше китайське царство. Невдовзі царедворці звели реформатора зі світу. Погляди Шан Яна та його однодумців на державу відображено в основному легістському трактаті "Книга правителя області Шан" (Шан цзюнь шу), який є збіркою указів, промов та політичних рекомендацій Шан Яна. Впродовж багатьох століть цей трактат служив настільною книгою для китайських можновладців, у тому числі для Чан Кайші та Мао Цзедуна.

Легісти, які, на думку китаїста С. Л. Фіцджеральда, були більше прагматиками-політиками, аніж філософами, розробили дві взаємопов’язані програми перебудови держави й суспільства. На відміну від конфуціанців, які ніколи економікою серйозно не займалися, вони, навпаки, приділяли їй чільну увагу, навіть розробили концепцію одержавлення економічного життя країни. Шан Ян, зокрема, пропонував організувати закупку зерна державою у населення, заборонити приватну торгівлю хлібом, щоб не допустити спекуляції ним у голодні роки, встановити державну монополію на використання основних природних багатств тощо. Саме у розв’язанні продовольчої проблеми, яка давно стукалась в усі двері Китаю, легісти вбачали гарантію успіху політичних реформ. Вони вважали, що держава повинна будь-що припинити відтік населення із сільськогосподарської сфери в комерцію, без чого не вдасться нагодувати народ, забезпечити освоєння цілинних земель, організувати продаж за зерно титулів і посад.

Легістська модель держави була антиподом конфуціанської. Конфуціанська формула "держава для народу" здавалася легістам вершиною безглуздя. Держава, на їхню думку, призначена не "служити" народу, а бути для нього вуздечкою. Яким чином має вона виконувати цю свою функцію? Самої високо моральності можновладців для цього замало, адже, міркував Шан Ян, "людинолюбець може гуманно ставитися до інших людей, однак він не зробить людей гуманними; справедливий може любити інших людей, однак він не доможеться, щоб люди любили один одного" (Шан цзюнь шу, 18). Навести порядок у розпаскудженому суспільстві можна лише завдяки каральним заходам, освяченим законом. Закони мають бути єдиними для всіх, окрім монарха, ясна річ, воля якого ніким і ніколи не контролюється. Складати закони слід у загальнодоступній формі, щоб вони були зрозумілими навіть останньому дурневі. Щоб закони працювали, їх слід по можливості узгодити з існуючими нормами звичаєвого права. Закони не підлягають критиці, їх належить лише сліпо виконувати. Шан Ян пропонував страчувати тих, хто посмів би не те критикувати — хвалити законодавство.

Соціальною опорою деспотичної держави, на думку легістів, мала бути общинна верхівка, яка жадала влади та почестей. Держава повинна задобрити її рангами знатності й узаконенням купівлі-продажу землі.

Доцільність приватизації землі лепети мотивували таким аргументом: "Якщо сотня людей женеться за одним зайцем, то робить це не тому, що хоче пошматувати його на сто частин, а тому, що ніхто не заявив своїх прав на цього зайця. 1 навпаки, хай базар навіть буде завалений зайцями, злодій не посміє вкрасти зайця, якщо існуватиме право власності на нього" (Шан цзюнь шу, 26).

Чиновники-легісти не палали любов’ю до гордовитих аристократів. Вони домагалися ліквідації станових привілеїв, заміни спадкових рангів рангами знатності, що їх надаватиме цар за заслуги перед державою. "Метод заохочення рангами знатності й платнею — ключ до життя чи загибелі країни",— переконував Шан Ян (Шан цзюнь шу, 9).

У культурі та морально-етичних цінностях легісти, на відміну від конфуціанців, убачали смертельного ворога тоталітарної держави. "Красномовство та гострий розум сприяють заворушенням,—читаємо у "Книзі правителя області Шан",— ритуал і музика сприяють моральній розбещеності; доброта й людяність — мати правопорушень; призначення і висування на посади (добродійних людей) — джерело пороку" (Шан цзюнь шу, 5). Легісти вважали, що надміру грамотний народ, який встромляє свого носа в політику, буде некерованим. "Якщо люди дурні, їх легко залучити до важкої праці, а якщо розумні, то примусити нелегко",— твердив Шан Ян (Шан цзюнь шу, 6). Легістам здавалося, що чим менше розвиватиметься культура, чим недолугішим буде народ, тим упорядкованішою, сильнішою стане держава. Тому в інтересах держави — перетворити народ на темну, затуркану масу, на робоче бидло. Легістський ідеал людини — покірне начальству створіння, коло інтересів якого замикається на землеробських та військових турботах. Знищити культуру, щоб процвітала держава, можна, на думку легістів, двома способами: перший — укоротити балакучим язика, перевиховати розумників працею, спалити книги (передусім конфуціанські); другий — вести перманентні війни, тоді культура не пустить у суспільстві глибоке коріння. Шан Ян ідеалізував тих володарів, які примушували підданих "усередині країни віддаватися землеробству, а поза її межами — думати про війну" (Шан цзюнь шу, 6). Ні до легістів, ні після них ніхто так відверто не оспівував мілітаризм! їхні політичні рекомендації — це цинічна апологія деспотизму й вояччини.