Розділ «Тема 9. Візантійська цивілізація»

Історія візантійської цивілізації завжди викликала особливий інтерес. По-перше, це єдина цивілізація, дати народження і смерті якої відомі із точністю до дня. її днем народження стало 8 листопада 324 р., коли за наказом римського імператора Костянтина (306-337 рр.) на березі Босфору було закладено нову столицю його держави - Новий Рим, яку згодом назвали на його честь Константинополем. День загибелі - 29 травня 1453 р., коли це велике місто захопили турки. По-друге, ця цивілізація виникла на межі двох епох - загибелі пізньої античності та народження середньовіччя, на стику між Заходом і Сходом, що дало підстави називати її "золотим мостом" між ними. По-третє, хоча ця цивілізація загинула майже 600 років тому, її впливи продовжують діяти в наш час, особливо це стосується російської цивілізації і тих народів, які були втягнуті в її орбіту. Не буде перебільшенням сказати, що в житті кожного із нас візантійський фактор присутній повсякденно.

Візантійська цивілізація не є первинною, адже вона виникла внаслідок розвалу Римської імперії. Відокремлення східної частини останньої почалося ще у Ш ст. і зумовлювалося як економічними, так й ідейно-політичними причинами. Східні області Римської імперії відзначалися вищим рівнем розвитку економіки, і криза рабовласницького господарства набула тут не таких різких форм. Напади варварів, соціальні рухи та внутрішні міжусобиці на заході загрожували самому існуванню Римської держави. Зазначені обставини змусили імператора Костянтина перенести політичний центр на Схід. Прийняття ним християнства як офіційної релігії також відіграло свою роль у переміщенні центру ідейного життя, бо саме східні провінції були не тільки колискою, але й ідеологічною опорою християнської релігії. Новий центр мав винятково вдале географічне розташування. Константинополь панував над протоками Босфор і Дарданелли, контролював торговельні та воєнно-стратегічні шляхи з Європи до Азії. Стародавній Візантій - мегарська колонія, що виникла приблизно в 660 р. до н. е., дав згодом назву всій державі. Поняття "Візантія" з'явилося у працях істориків лише в XIX ст. Отже, "Візантія" є історичним терміном, принесеним до літератури дослідниками пізніших часів. Жителі тієї держави називали себе римлянами, грецькою мовою, яка була поширеною, - ромеями, а імперію - роменською, тобто вони не визнавали переривання спадковості свого суспільства і класично римського. Власна історія візантійської цивілізації веде відлік від 395 р., коли після смерті імператора єдиної Римської держави Феодосія (379-395 рр.) відбувся остаточний поділ Римської імперії на Західну Римську імперію та Східну Римську імперію, першим правителем якої став Аркадій (395- 408 рр.).

Географічне розташування нової держави, чиї землі знаходилися і в Європі, і в Азії, а інколи сягали Африки, робило цю цивілізацію з'єднуючою ланкою між Сходом і Заходом, тобто тут відбувалося постійне змішування та взаємодія східних і західних чинників, що наклало відбиток на суспільне життя, державність, релігію, культуру і мистецтво. Римські державні інститути продовжили своє існування у візантійській імперії. Елліністична культурна спадщина, заснована на грецькій мові, також збереглася саме тут. Це зумовило своєрідність візантійської цивілізації, яка полягала не тільки у схожості, але й відмінності від країн як Сходу, так і Заходу. До складу держави, яка виникла в 395 р., входили Балканський півострів, острови Егейського моря, Мала Азія, Сирія, Палестина, Єгипет, частина Аравії, деякі території в Північному Причорномор'ї (Херсонес на ін.). Згодом внаслідок численних війн її територія значно розширилася, - до 750 тис. кв. км. і, як уважають деякі історики, на ній мешкала шоста частина тогочасного населення Землі. Інші називають цифру у 50-65 млн осіб. Це було поліетнічне державне утворення, тобто етнічний склад імперії характеризувався великою різноманітністю. Для візантійської цивілізації притаманне з'єднання різних народностей, які втягувалися до елліно-римської державності та культури. У Греції та на східному узбережжі Середземного моря переважало грецьке населення, на Балканах також жили романізовані племена, до яких вливалися германські, аланські та слов'янські поселенці. На Сході Візантія підкорила вірмен, сирійців, ісаврійців, арабів, у Єгипті - місцеве коптське населення. Держава об'єднувала десятки народів, народностей та племен, які перебували на різних щаблях соціального розвитку. Завойовані народи включалися до складу держави, зберігали свою самобутню культуру, хоча не могли розраховувати на рівноправність. Домінували греки. Офіційною мовою спочатку була латина, але з кінця V ст. і впродовж VI ст. її витіснила грецька, тобто у Візантії існувала мовна та конфесійна спільність у межах єдиного державного утворення.

Територія Візантії переважно складалася з областей із високою землеробською культурою. У багатьох з них родючість ґрунтів давала змогу збирати по 2-3 врожаї на рік, однак землеробство майже повсюдно потребувало додаткового зрошення. Там, де це було можливо, вирощувалися пшениця, ячмінь, льон, решта зрошуваних земель відводилася під сади та городи, більш посушливі - під виноград й оливи. На луках й у гірській місцевості займалися скотарством: розводили овець, кіз, які давали тонке руно, у степах - коней, а також верблюдів і мулів. Успішне скотарство постачало сировину для виготовлення виробів зі шкіри і вовни. Загалом Візантії пощастило із природними ресурсами: тут були необхідні для будівництва ліси, значні запаси будівельного каміння, глини для керамічних виробів і якісного піску, що йшов на виготовлення скла, а також поклади металевих руд, зокрема залізних, мідних, свинцевих, цинкових, срібних. На залізо і золото імперія була значно багатшою, ніж усі сусідні держави. Особливе значення мали ті види мінеральної й органічної сировини, з якої виготовлялися барвники, ароматичні смоли, лікарські засоби, що дуже високо цінувалися в ті часи. Тобто Візантія могла забезпечувати свої потреби майже в усіх основних продуктах, а деякі з них у великих кількостях вивозити за кордон (зерно, олія, риба, тканини, металеві вироби тощо). Усе це надавало певної економічної стабільності і дозволяло вести широку зовнішню торгівлю. Завозилися переважно предмети розкоші та дорогоцінна східна сировина, зокрема прянощі та шовк.

Візантійці мали високий рівень життя, а греки впродовж століть були найбільш цивілізованими в Західному світі. Вони спромоглися зберегти всі основні елементи спадщини попередньої римської цивілізації - великі міста із переважанням ремесел і торгівлі, рабовласництво в поєднанні з общинним землеробством, розвинену культуру, у якій переважали грецькі елементи, сильну державу із розвиненим римським правом.

До сімейного осередку належали члени родини, а також слуги, деякі з яких були рабами. Ремісники жили і працювали у своїх майстернях. Різного роду чиновники і посадовці, молодші військові командири, ділові люди - ті, кого в наш час називають "середній клас", зазвичай мешкали в міських багатоповерхових будинках. Багаті аристократи мали великі маєтки, що стояли окремо і складалися з розкішних залів, дворів, галерей, приміщень для відправлення культів, а також читання і писання, омовіння, відпочинку, прийому гостей тощо. Такі помешкання захищалися від уторгнення складною системою запорів. У будинках представників вищих класів найвиразнішою особливістю внутрішнього устрою була сегрегація жіноцтва. Як і у древніх греків, у будинках існували гінекеї - приміщення, у яких жінки утримувалися в суворій ізоляції від зовнішнього світу. Існує припущення, що мусульманські гареми своїм походженням завдячують цьому грецькому звичаю. Головною причиною подібного відокремлення було уявлення про сімейну честь. Як писав візантійський автор XI ст.: "Донька, яка не зберегла свою цноту, винна у завданні шкоди не тільки собі, але також її батькам і родичам. Ось чому ти маєш тримати своїх дочок під замком, оскільки вони нерозумні, аби уникнути злостивих нападів". Жінкам не дозволялося приймати гостей ззовні. Незважаючи на те, що їм дозволялося бути присутніми на сімейних бенкетах, вони не допускалися туди, де вино лилося рікою і розваги мали сумнівний характер. Якщо таке траплялося, то ставало підставою для чоловіка розірвати шлюб. Шлюб був частиною сімейної стратегії соціального просування. Сім'я і все найближче оточення брали участь у відборі наречених. Про особисті почуття не йшлося. Для потенційних кандидаток і кандидатів найголовнішими якостями були багатство і соціальні зв'язки родини.

У соціально-економічній та політичній історії Візантії виокремлюються три основних періоди. Перший з них, що припадав на IV - середину VП ст., характеризувався розпадом рабовласницького ладу та початком формування феодальних відносин. Характерною рисою початку генезису феодалізму у Візантії був спонтанний розвиток феодального устрою всередині рабовласницького суспільства, що розкладалося, за умов збереження пізньоантичної держави. Особливості аграрних відносин у ранній Візантії полягали у збереженні значних мас вільного селянства та селянської общини, поширеності колонату та довгострокової оренди, а також інтенсивнішій, ніж у Західній Римській імперії, роздачі землі рабам у вигляді пекуліїв. Колонат - це форма правової та соціальної залежності землеробів-орендарів, що з'явилася ще на початку пізньої Римської імперії - приблизно в IV ст. Внаслідок такої системи землероби-орендарі опинялися фактично прикріпленими до землі землевласника. Становище колона фактично було прирівняним до становища раба, хоча юридично між ними зберігалася різниця. Пекулієм називалася частина майна, яку глава родини міг передати своїм синам або рабам без закріплення за ними власності юридично.

У цей період формується і закріплюється державна система. За своєю політичною структурою Візантія була самодержавною монархією. Влада імператора, як його називали, "василевса", поширювалася на внутрішню і зовнішню політику, суд та армію, і сприймалася як божественна. Найпершим обов'язком вважалося управління державою, а також організація податкової справи, регламентація відносин власності, торгівлі та міського життя. Важливу роль відігравала ідея всезагального блага, турботи про підданих, що мало виступати запорукою гармонії у державі. Свою відповідальність, принаймні в теорії, усвідомлювали самі імператори. Зокрема, один з найвідоміших, - Костянтин VII Багряно-родний (945-959 рр.) у своїх творах стверджував, що імператор має правити "заради істини", "у згоді із законом і справедливістю", "як раб і слуга Божий".

Проте певною мірою владу василевса обмежували такі установи, як сенат, державна рада (консисторій) та організації вільних громадян (дими). Влада імператора не була привілеєм того чи іншого аристократичного роду, не успадковувалася сином імператора за законом. Це відкривало шлях до узурпацій і розхитувало престол. Часто самодержці насправді були іграшками в руках тих соціальних угруповань, які боролися за владу між собою. Багато з візантійських государів правили недовго і закінчували постриженням у ченці або гинули від рук найманих убивць. Підраховано, що за весь час існування візантійської імперії зі 109 імператорів тільки 34 померли власною смертю, решта були примушені до зречення або загинули наглою смертю.

Проте серед них траплялися і видатні особи, яким удавалося зберегти свою владу тривалий час і мати значні здобутки в ролі державних діячів. Найпершим серед них історія називає імператора Юстиніана І (527-565 рр.) - розумного політика, якому були притаманні невтомна енергія, освіченість, широкі погляди, але разом із тим жорстокість і підступність. Треба зазначити, що у Візантії найвищу посаду в державі могла посісти людина низького походження. Так, найзнаменитіший із візантійських імператорів народився в сім'ї селян. Влада імператора вважалася божественною, і тому походження людини та її попередні заняття не мали значення. Юстиніан посів трон у віці 45 років, тобто зрілою, сформованою людиною, яку відрізняв могутній соціальний темперамент. Він здійснив великомасштабну програму державних і соціальних перетворень. За нього затвердилася особлива система відносин між державою та церквою, Імператор розглядав релігію як сферу держави. Оскільки релігія як така була життєво важливим аспектом життя суспільства, то імператор мав приділяти їй особливу увагу. її сенс полягав у наданні імператору змоги поєднувати функції правителя і первосвященика. Це було персоніфіковане об'єднання усієї повноти світської та духовної влади, що згодом одержало назву цезерепапізм1, тобто імператор водночас був і "цезарем", і "папою" - дійсним главою і держави, і церкви. Юстиніанівський цезерепапізм не був жорстким і всеохоплюючим. Імператор визнавав за Папою Римським та константинопольським патріархом права на виконання ними обов'язків із керівництва церковним життям. Однак у тих випадках, коли цього вимагали обставини, Юстиніан рішуче втручався в життя церкви, оскільки міг вносити зміни в церковну організацію і навіть церковне вчення. При Юстиніані хрещення та християнське віросповідання стали обов'язковими для всіх підданих. Люди, які сповідували інші релігії, не мали прав, аналогічних правам громадян-християн, не допускалися до зайняття державних посад і часом зазнавали переслідувань з боку влади. Пізніше принцип цезерепапізму було впроваджено через реформи Петра І в життя російської цивілізації. Дуже своєрідно названий принцип втілювався за часів більшовизму та сталінізму. Це може здатися дивним з огляду на секуляризм і войовничий атеїзм, але насправді світська влада в особі чиновників партійно-державного апарату була піднесена над усіма церквами колишньої Російської імперії і вирішувала їхні долі. А радянські ідеологічні працівники привласнили функції духовної влади, адже марксистсько-ленінська ідеологія мала замінити релігійну віру.

Юстиніан вважав, що держава має спиратися на міцні юридичні основи. У 528 р. за його наказом утворили комісію для здійснення систематизованої кодифікації римського права із додаванням до нього напрацювань пізніших часів. Результатом стало укладання Зводу цивільного права, що складався із чотирьох частин:

o збірка висловлювань римських правників з окремих значних питань права (Дигести або Пендекти);

o збірка законів римських імператорів, виданих раніше - від часів правління імператора Адріана (117-138 рр.) і до 534 р., коли вийшли закони самого Юстиніана;

o коротке керівництво з римського права (Інституції);

o збірка законів, виданих Юстиніаном від 534 до 565 р. (Новели).

Звід законів проголошував необмежену владу василевса, захищав привілеї пануючої церкви, охороняв приватну власність та закріплював безправне становище рабів. У сфері правових відносин відобразилася своєрідність суспільного розвитку ранньої Візантії, а саме: в основу законодавства покладалися кращі досягнення римської юридичної думки. Зокрема, було завершено розробку римської теорії права, одержали теоретичне оформлення такі поняття юриспруденції, як право, закон, звичай, з'ясовувалася відмінність між приватним і публічним правом, визначалися норми карного права та процесу, закладалися підвалини регулювання міжнародних відносин тощо. Була дійсно проведена величезна робота, проте виявилася одна з особливостей візантійської цивілізації: вона не надто просунулася вперед у розвитку знань, радше накопичувала те, що винайшли інші народи. З одного боку, візантійську імперію інколи порівнюють із мухою, яка застигла у бурштині і проіснувала тисячу років, майже не змінюючись. 8 іншого боку, саме завдяки їй ці знання передалися незабаром європейцям, коли ті піднялися на рівень спроможності їх сприйняти. Була збережена мудрість античного світу. Незважаючи на те, що впродовж тривалого часу варвари крушили старе і намагалися створити щось нове, Візантія захищала, а потім передала Заходу інтелектуальну спадщину цивілізацій стародавніх Греції та Риму. Зокрема, на відміну від інших країн середньовічної Європи, Візантія залишалася державою, де збереглося єдине кодифіковане й обов'язкове для всього населення імперії діюче право. У варварських королівствах Заходу панувало локально-відокремлене право, яке відображало різноманітні суспільні порядки - звичаєве право "Варварських правд", а римські правові норми на той час втратили силу загального закону. Згодом виявилося, що відбувся глибокий вплив на юридичний розвиток народів Заходу. Сучасні правові системи більшості західних країн, а також тих, які прийняли ті чи інші елементи вестернізації, базуються на принципах римського права, поданого через Звід Юстиніана.

Варвари для Візантії були серйозною загрозою: їхні напади увесь час турбували Ромейську імперію. її правителі також використовували варварів у ролі карателів у боротьбі з народними рухами, що теж час від часу порушувало спокій у державі. Особливо загострилася класова боротьба в містах у VI ст. її організаційні форми одержали назву димів, або циркових партій. Візантійські дими були організаціями вільних громадян того чи іншого міського кварталу, що виконували господарські функції із благоустрою міста та брали активну участь у його політичному житті. Дими об'єднувалися в партії. Партії називалися за кольором одягу фурманів - візниць, які брали участь у циркових змаганнях кінних перегонів. Особливий вплив мали дві партії. Партія, у якій провідну роль відігравали аристократи - великі землевласники та члени сенату, - називалася "венети" ("блакитні"). Представники "підприємницьких" кіл - багатих купців, які мали зв'язки із провінціями, - верховодили в партії "прасинів" ("зелених"). Рядові димоти обох партій належали до середніх і нижчих прошарків міського населення. Решта громадян об'єднувалася в партії "русії" ("червоні") та "левки" ("білі").

Центром політичного життя у Стародавньому Константинополі був цирк або іподром, що вміщував 60 тис осіб. Перегони лише заповнювали паузи між розв'язанням найважливіших політичних питань. Тут оголошувалося про початок війни й укладання миру, оприлюднювалися нові закони, повідомлялося про смерть імператора і називалася кандидатура наступника. Народ, який збирався на іподромі, висловлював свою ухвалу аплодуванням. Якщо ж народ не погоджувався, то виявляв свою негативну думку криком і тупанням ніг. Таким чином, народні маси користувалися на той час цирком як місцем багатолюдних зібрань, де вони могли бачити імператорів, що відвідували змагання, і висувати перед ними свої вимоги.

Одним із найгрізніших повстань городян було повстання 582 р. в Константинополі, знане в історії як "Ніка" ("Перемагай" -гасло, що обрали повсталі). Воно спалахнуло як стихійний протест міської бідноти проти домогань та здирства урядових чиновників. Під час повстання рядові димоти, які входили до партій "блакитних" і "зелених", об'єдналися і виступили проти уряду. Частина сенатської аристократії приєдналася до руху, маючи за мету використати його для зміни правителя. Ситуація набрала такого критичного характеру, що імператор Юстиніан запанікував і збирався втекти. На заваді стала його дружина Феодора, яка закликала чоловіка не втрачати мужності. Історична постать цієї жінки сама по собі є цікавою. Вона стала відомою акторкою і куртизанкою ще до того, як їй виповнилося 20 років, багато подорожувала країною, потім повернулася до Константинополя, де зустріла Юстиніна, який ще не був василевсом, і вийшла за нього заміж. Вона мала не тільки виняткову вроду й оптимістичний характер, але й дійсно державницький розум. Останнє зумовило те, що чоловік постійно радився з нею у всіх своїх справах. Згодом історики порівнювали цю жінку із російською імператрицею Катериною П, а також дружиною аргентинського диктатора Свою Перон. У момент, коли повсталі майже оточили імператорський палац, а Юстиніан із царедворцями і скарбницею збирався сісти на корабель і залишити столицю, його дружина була єдиною, хто заявив, що краще смерть, ніж утеча. Імператор спромігся організувати загони найманців, що підступно оточили повсталих у цирку, де потім було вчинено криваву різанину. Загинуло понад 35 тис. осіб, але повстання було придушене.