Розділ «Тема 9. Візантійська цивілізація»

Це тимчасово зміцнило становище Юстиніана. Він зайнявся грандіозним будівництвом: за його задумом столиця мала сяяти величчю Рима. Серед усіх палаців і храмів особливе місце зайняв храм Святої Софії, що був зведений упродовж 532-537 рр. із надзвичайною пишністю. Коли імператорові дорікали за витрати, то він відповідав, що Софія принесе більше союзників і перемог, вія будь-який військовий похід. Разом із тим він займався розширенням кордонів імперії за допомогою військових походів. У 534 р. візантійські війська завоювали державу вандалів у Північній Африці. Ця територія залишалася у складі імперії до 698 р., доки її не завоювали араби. Важкою для Візантії виявилася війна з остготами в Італії (535-555 рр.), під час якої перемогу таки вибороли, й Італія до 555 р. була приєднана. Певних успіхів візантійці досягли у завоюванні вестготського королівства в Іспанії. Скориставшись міжусобицями ворога, Юстиніан відрядив туди свою армію, що захопила деякі опорні пункти в південно-східній частиш Піренейського півострова (553 р.). Проте всі ці успіхи надалі виявилися дуже нетривкими. Криваві і невдалі для Візантії війни Юстиніан вів упродовж усього свого царювання на півночі і сході імперії - із слов'янами, гунами, аварами, а також із могутньою

Персією. Загалом, війни часів царювання Юстиніана залишили Візантію економічно та демографічно послабленою.

Візантійська держава впродовж усієї своєї історії знаходилася в центрі складної зовнішньополітичної боротьби, майже постійно перебуваючи у стані війни: на століття її історії в середньому припало не більше 20-25 років миру. Можливо, саме складна зовнішньополітична обстановка і викувала таку витончену й майстерну дипломатію, якою була дипломатія візантійська. Вона мала централізований характер, тобто діяльність усіх візантійських дипломатів спрямовувалася з єдиного центру - імператорського палацу і перебувала під невтомним найсуворішим контролем держави. Візантійська держава спромоглася створити надзвичайно розгалужену дипломатичну систему. Задля охорони своїх дипломатів Візантією запроваджено в міжнародне право принцип недоторканності особи посла, який потім набув загального визнання. Була встановлена процедура укладання та розірвання угод з іноземними державами, створено формуляри міжнародних угод, розроблено церемоніал їх підписання, запроваджено використання вірчих грамот для посла та багато інших формальностей дипломатичного ритуалу. Особливе значення надавалося церемонії прийому іноземних посланців в імператорському палаці, що мала засліпити варварів, викликати в них переконаність у могутності візантійської держави і приховати від них усі її слабкості. Завдання дипломатів полягало в тому, щоб зачарувати і водночас залякати чужинців, аби легше їх ошукати. Візантійські правителі вміли розбити сильного ворога чужою зброєю, хитромудрими інтригами, нацьковуванням на нього його ж союзників. Перешкоджаючи об'єднанню ворогів, візантійці не гребували заради досягнення своїх цілей жодними засобами. Вони використовували підкуп іноземних правителів або їх посланців, інтриги при іноземних дворах, підштовхували до розбрату народи, розпалювали племінну або релігійну ворожнечу. Візантійська дипломатія поєднувала підступність і віроломство. її гаслом залишався принцип римської політики: "Поділяй і володарюй!" Підступність і виверткість, уміння плести найхитромудріші інтриги, розігрувати дипломатичні комбінації служили основним нервом візантійської дипломатичної системи.

Водночас широко використовувалися династичні шлюби іноземних правителів із доньками і родичками візантійських імператорів для підкорення сусідніх держав своєму впливу. Так сталося і з київським князем Володимиром. У 987 р. у Візантії спалахнуло повстання Варди Фоки - племінника покійного імператора Никифора. Коли війська узурпатора підійшли майже до Константинополя, то влада звернулася за допомогою до Володимира. Володимир пообіцяв військову допомогу, але якщо за нього віддадуть царівну Анну. Відомий український історик М. Гру-шевський вважав, що це було йому потрібно, щоб "підняти престиж власної влади, прикрасивши його візантійським ореолом". Адже на той час Візантія вважалася величною державою, не менш значною, ніж Стародавній Рим в античні часи. Вимогу прийняли, але за умов прийняття Володимиром та його вояками хрещення. Було одержано згоду, шеститисячне військо Володимира двічі перемагало загони Варди Фоки. Однак із одруженням справа загальмувалася, бо київський князь не дуже високо цінувався при візантійському дворі. До Анни перед Володимиром сваталися болгарський цар і німецький імператор, обом її пообіцяли, й обидва були ошукані. Коли Володимир зрозумів, що і його може спіткати така доля, то він пішов зі своїм військом на кримські володіння Візантії й узяв Херсонес. І тільки після цього Анну разом із царськими регаліями для Володимира відрядили до Херсонесу, де, на думу багатьох істориків, відбулося хрещення Володимира та його дружини, а також одруження із візантійською принцесою. Незабаром хрестили і Київську Русь, наслідком чого стало панування християнства візантійського зразка на територіях тих країн, які мають у ній своє історичне коріння.

Другий період у розвитку візантійської цивілізації окреслюється серединою VII - початком XIII ст. Цей час характеризувався інтенсивним розвитком феодалізму у поєднанні зі складністю міжнародної обстановки. На початку цього періоду особливу агресивність виявили араби, внаслідок чого Візантія втратила частину Месопотамії, Вірменії, Сирію, Палестину і Єгипет. Спочатку араби тільки використовували можливості економіки й оподаткування захоплених територій. Згодом відбулося запозичення деяких візантійських соціальних інститутів, особливо після того, як династія Омейядів перенесла свою столицю до колишнього візантійського м. Дамаск. Ці впливи, однак, послабшали, коли династія Аббасидів перенесла свій центр до Багдаду і підкорені колишні візантійські володіння ісламізувалися. Однак араби поставилися з великою увагою до перекладів візантійської наукової спадщини, особливо в галузі медицини, геометрії, математики, музики, астрономії, географи, ігноруючи поезію та теологічні твори. Отже, можна сказати, що візантійська цивілізація вплинула і на арабо-мусульманську цивілізацію.

Незважаючи на територіальні втрати, Візантія на той час залишалася однією з наймогутніших держав Середземномор'я. І в територіальних втратах були свої позитивні наслідки. По-перше, відійшли території, заселені народами із дуже відмінним походженням, мовами та віруваннями. А та територія, що залишилася, характеризувалася значною культурною єдністю, що сприяло силі держави. По-друге, іноземні завоювання показали необхідність внутрішньої реорганізації. Від Піст, управління імперією базувалося на принципі, закладеному ще римським імператором Діаклетіаном, що полягав у розділені світської та військової влад. У кризові часи, якими стали часи арабських завоювань, така структура відіграла паралізуючу роль. Тому старий адміністративний поділ замінюється новою системою. Землі, що пустували, невеликими ділянками роздавали вільним селянам, які були зобов'язані за це нести військову службу. Таким чином було створено особливий стан воїнів, так званих стратіотів. У Візантії з'явилася нова селянська армія, вояки якої мали самі себе екіпірувати і підтримувати за рахунок надходжень із земельних наділів. Стратіоти користувалися деякими податковими пільгами і правом передачі земельних ділянок у спадщину. Армія складалася із власних солдатів, що мали постійний інтерес, закорінений у земельних наділах, у збереженні імперії. А уряд заощаджував кошти на утриманні війська і був упевнений у його відданості.

Нова організація армії дозволила ввести новий військово-адміністративний устрій - фемний. Територію імперії було розділено на військові округи - феми, уся влада над якими зосереджувалася у стратига, тобто командувача фемним військом, що складалося переважно зі стратіотів. Стратиг поєднував у своїх руках військову і цивільну владу у фемі і був підзвітний імператору. Запровадження такого устрою було специфічною рисою внутрішньої організації Візантійської держави. Він сприяв упорядкуванню фінансів імперії, зміцненню армії та флоту. Проте він також сприяв і децентралізації імперії, оскільки посада стратига перетворилася на спадкову, і це стало фактором сепаратизму. У ТО-VIII ст. віддалені міста, не втрачаючи номінальних зв'язків із центром, фактично досягли незалежності і перетворилися на аристократичні республіки, керовані аристократією (Венеція, Амальфі, Херсонес).

Також слід зауважити, що приходив кінець вільної селянської общини. УIX ст. вона перетворилася на об'єкт наступу з боку землевласницької знаті. У провінціях насаджувалися типові форми експлуатації селян через феодальну ренту. Поширювалася феодальна залежність селян. Проте на той час феодал ще не був повним господарем у своєму маєтку. Держава контролювала кількість землі, якою він володів, кількість залежних селян, мала право конфіскувати землю і регулювати розміри податків. Саме держава володіла величезними землями, на яких працювали державні селяни - платники податків. Від початку XI ст. вільні селяни-вояки дедалі більше намагалися уникнути тягарів фізичної роботи на землі і військової служби. Багато з них відмовлялися від власних господарств на корить заможніших сусідів. У тому ж столітті більшість із них перетворилися на кріпаків. Розвал фемної системи мав своїм наслідком послаблення держави у воєнному аспекті, а також посилення сільської аристократії, особливо у зв'язку зі зменшенням впливу центральної влади. Відбувався процес перетворення дисциплінованого суспільства селян-солдатів під сильною центральною адміністрацією у феодальне суспільство із залежними селянами, сильними місцевими землевласниками і слабкою центральною владою. Рабство наприкінці XI ст. майже зникло, хоча траплялися окремі випадки, наприклад продаж дітей під час лихоліття. Незважаючи на наявність пережитків, які перешкоджали розвитку техніки, досить високого рівня досягли ремесла. Вироби візантійських майстрів користувалися величезним попитом в усьому світі, а в тогочасній Європі вважалися недосяжними зразками. Ремесло мало переважно середньовічний характер: дрібне виробництво, об'єднання майстрів за професіями, детальна регламентація тощо.

Особливістю Візантії було існування розгалуженої бюрократичної системи, Із X ст. склалася ієрархічна система титулів і рангів, яких нараховувалося 18. Вони не передавалися у спадок, надавалися лише за службу василевсу. Посадові зловживання і злочини не підпадали під кримінальну відповідальність. Хабарі були офіційно узаконені як дари офіційним особам. Існували фіксовані такси за ту чи іншу послугу, залежно від рангу чиновника. Незабаром, із прийняттям християнства, у Київській Русі активізувалася система підкупу сильних світу цього, коли просочилася бюрократична традиція візантійського ґатунку.

У візантійській цивілізації, як і в інших, провідну роль у визначенні її специфіки відігравала релігія - східне християнство, або православ'я. Між східною (православною) і західною (католицькою) церквами від початку позначилися суттєві відмінності. Хоча й та, й інша генетично походили від єдиної вселенської церковної організації, кожна з них з перших століть їхньої історії (IV-V ст.) рушила власним шляхом. При номінальному визнанні єдності між папським престолом і константинопольською патріархією розпочалася боротьба за зверхність. Між православною і католицькою церквами також дуже рано виникли значні розбіжності як соціально-політичного, так і догматичного й обрядового характеру. Православній церкві не вдалося створити сильну централізовану організацію, подібну до папства на Заході. У меншій залежності від церкви, ніж на Заході, на Сході перебували державний лад, законодавство, освіта й освіченість. У Візантії церква не мала такої економічної й адміністративної автаркії, яка мала місце в Західній Європі. Римська курія неухильно відстоювала доктрину примату духовної влади над світською, чого не дозволяли собі, за рідкісним винятком, православні ієрархи. Вони не зазіхали на зверхність і за умов централізованої візантійської держави проповідували ідею єдності з нею. Якщо на Заході склалася суворо централізована церковна організація, і лише Папа Римський користувався непохитним моральним авторитетом і величезною реальною владою, то у православному світі від452 р. діяла система пентархії, тобто система главенства п'яти патріархів - Риму, Константинополя, Олександрії, Антіохії, Єрусалиму. Пентархія пішла в небуття у VI ст. у зв'язку із появою автокефальних національних церков. У православній церковній організації церковні собори стояли вище за патріархів, і лише вони були творцями церковних канонів. Разом із тим, на відміну від західного християнства вони самі підкорялися світській владі. На Заході ж церковні собори зазвичай виконували волю папського престолу.

Східно-християнську і західно-християнську церкви також розділяли стійкі соціально-психологічні відмінності, які вплинули на ментальні структури різних цивілізацій, що мали своїм духовним стрижнем ту чи іншу релігію. Західній релігійності була притаманна глибока емоційна напруженість на грані з релігійною екзальтацією. Для вірувань візантійців була характерною абстрактна філософська розважливість. Схвильована уява латинян постійно спрямовувалася до страждань Христа, страшних мук у пеклі, їм увесь час марилися чорти та лихі сили у вигляді неприродних явищ та істот. Вони боялися, що в людей постійно намагається вселитися диявол, а щоб виявити це, достатньо було кашлянути під час служби в церкві. У православній церкві на перший план висувалися радісно-просвітлені моменти із життя Христа, його воскресіння, а душі віруючих підносилися до божественного світла, до перемоги добра над злом. Як це часто буває, за цим стояли чинники природно-кліматичного характеру. Оскільки в Західній Європі температурний режим був набагато суворішим, ніж у Візантії, то, з одного боку, було більше захворювань, зокрема, застудних (бухикання у храмі). З іншого, у сухому кліматі не тільки збирали кілька врожаїв, а й були кращими умови вирощування та зберігання, ніж у вологому кліматі Європи, де зернові були часто і сильно вражені грибком спориньї. Споживання хліба з такого зерна призводило до отруєння алкалоїдами, що виявлялося у сильних судомах і розладах психіки. Ось чому людину сіпало і їй повсюдно ввижалася "нечиста сила".

Варто також звернути увагу на те, що в західного і східного християнства - різні духовні типи. У західного - петровський духовний тип. Апостол Петро - особа дієва, активна, практична, заповзятлива, орієнтована на зовнішнє практичне життя, на розв'язання "земних" проблем. У православ'я - іоанівський духовний тип. Апостол Іоанн більше тяжів до внутрішнього споглядального життя (одна з провідних рис східного менталітету), ніж до зовнішнього практичного. З огляду на це найвищою працею у православ'ї вважається молитовна і споглядальна. У православ'ї інтерес до практичного, господарського життя витіснився орієнтацією на духовне, вічне і позачасове, пошуками абсолютного добра й абсолютної правди. Незабаром це зумовило "непрактичність" східного християнства, що відобразилося в його загальній "антибуржуазності". Петровський духовний тип згодом став рушійною силою руху за реформування католицької церкви і виникнення протестантизму, який зумовив виникнення буржуазних відносин, капіталізму, що, у свою чергу, надало економічного динамізму Заходу і надалі забезпечило вищий добробут його населення.

Як свідчить історія, дуже часто за ідейними суперечками криється матеріальний інтерес. У середні віки, як і зараз, дві християнські церкви вели між собою боротьбу за паству, яка несе гроші. Розбрат ієрархів підігрівався ненавистю торговельно-ремісничих кіл Константинополя та їхніх італійських конкурентів. Особливо загострилися взаємини між римським Папою та константинопольським патріархом у 60-х рр. IX ст. Патріарх Фотій у 867 р. скликав у Константинополі церковний собор східних єпископів й оголосив анафему - церковний прокльон Папі Миколі І. Хоча видимість миру між церквами наприкінці IX ст. була поновлена, однак розбіжності між ними увесь час поглиблювалися. У першій половині XI ст. виникла суперечка між константинопольським патріархом Михайлом Керулларієм і римським Папою Левом IX за підпорядкування духовенства Південної Італії. Ця суперечка перетворилася на привід для остаточного розриву між церквами. У1054 р. папські посли поклали на вівтар Софійського собору в Константинополі грамоту з анафемою патріарху Михайлу, а церковний собор візантійського духовенства, який був скликаний імператором на наполегливу вимогу патріарха, оголосив анафему римським послам. Це було зовнішнім проявом схизми- розділення християнської церкви на католицьку та православну. Отже, виникнення двох напрямів було пов'язане з розколом у християнстві, зумовленим, у свою чергу, розпадом єдиної Римської імперії і суттєвими відмінностями в умовах існування церкви у двох її частинах, особливо після падіння Рима в 476 р. У Східній Римській імперії християнська церква так і залишилася ідеологічним інститутом при великій державі, тоді як на Заході Європи, де з'явилося багато невеликих держав, церква, як єдина загальноєвропейська інституція розгорнула активну боротьбу за верховенство над світською (королівською) владою.

Незважаючи на те, що православна церква мала піддержав-вий статус, у самій Візантії їй теж доводилося переживати складні часи. Хоча за часів імператора Костянтина християнство перетворилося на панівну релігію, усе ж виникли внутрішні протиріччя, що мали тенденцію до загострення. Християнство, генетично пов'язане із протестом пригнічених, у IV ст. продовжувало зберігати демократичну фразеологію. Церковні ієрархи намагалися її усунути, прості люди - зберегти, що призвело до виникнення єретичних рухів. Проти єретиків застосовувалися репресії, різноманітні обмеження і навіть анафеми. Проте єресі не могли не завдавати шкоди самій церкві, викликаючи сумніви і, таким чином, послаблюючи її вплив.

Особливу роль відіграли церковні реформи імператорів Ісаврійської династії Лева III та Костянтина V, які поклали початок іконоборчому руху впродовж VIII та IX ст. У 726 р. імператор Лев III видав едикт проти вшанування ікон, що й покликало до життя іконоборство, якому протистояли іконошанувальники. Іконоборці висунули тезу про невимовність та непізнаваність Бога. Три божественні іпостасі - Бог-отець, Бог-син і Бог-Святий Дух - не можуть бути представлені в антропоморфному вигляді. Будь-яка спроба зобразити Христа тягне за собою єретичну помилку. В іконошануванні вбачалися прояви грубого фетишизму, тобто відродження язичницького культу. Може здатися, що в ідейному плані дискусія точилася навколо складних проблем гносеологічного характеру. Проте за цим приховувалося зіткнення інтересів держави та церкви. Перша мала за мету послабити позиції другої, насамперед економічно. По-перше, культ ікон не тільки надавав церкві можливості потужного ідеологічного впливу на широкі верстви населення країни, але, окрім десятини - податку на церкву та сплати за всі обряди, без яких тогочасна людина не уявляла свого існування, продаж ікон приносив великі прибутки. Водночас це була також боротьба за перерозподіл величезного церковного майна, насамперед земельного. Урешті-решт боротьба ідейна завершилася перемогою іконошанувальників, за якою крився компроміс між церквою та державою. Церковно-монастирське землеволодіння дуже обмежили, багато церковних цінностей конфіскували, а церковні ієрархи фактично підкорилися імператорській владі.

Третій період в історії візантійської цивілізації також чітко окреслюється роками - він тривав від 1024 до 1453 рр. і був визначений зовнішніми завоюваннями. Цьому сприяло внутрішнє послаблення імперії. Окремі міста та феодали прагнули одержати повну самостійність. Центральна влада послаблювалася, а феодальна роздробленість - навпаки. Болгари та серби, які повстали проти візантійського панування, відродили свої держави. Візантія розпалася на кілька незалежних феодальних областей. Послаблена імперія не могла протистояти натиску іноземних загарбників, особливо хрестоносців.

В історії найменування хрестових походів одержали військово-колоніальні походи західноєвропейських феодалів до країн Східного Середземномор'я, а також у землі, що належали західним слов'янам і прибалтійським народам. Хрестові походи до країн Східного Середземномор'я, які відбувалися під виглядом релігійної акції, розпочалися наприкінці XI ст. і тривали з перервами до кінця XIII ст. Найактивнішу роль у них відігравала римо-католицька церква, що була зацікавлена в нових землях, з яких буде збільшено кількість її єпархій - церковних областей, зобов'язаних сплачувати їй десятину. Другою рушійною силою стали європейські феодали, які також мріяли про розширення своїх володінь. Причому, вирушаючи в похід, феодал часто залишав свій маєток з усім майном під опікування церкви або робив їй великі пожертви. Серед хрестоносців переважали лицарі. За умов існування майорату - системи успадковування майна, феодал, аби його не дробити, заповідав усе старшому сину. Доньки одержували посаг, а середні і молодші сини - тільки обладунки і коня. Часто вони ледь животіли, не маючи власних земель і кріпаків, а отже, шукали статків на багатому Сході. На той час рівень середньовічної Європи дуже поступався країнам Сходу, про пишноти якого розповідали казки. Схід за своєю матеріальною і духовною культурою на той час набагато перевершував Захід, тому не бракувало бажаючих вирушити туди заради поліпшення свого становища. У хрестових походах участь брали - або самі, або через тих найманців, кого виряджали - купці багатьох італійських міст, особливо Генуї та Венеції прагнули зламати конкуренцію візантійців у міжнародній торгівлі і посісти місце головного посередника між Заходом і Сходом.

Наприкінці XI ст. католицьке духовенство почало посилену проповідь походів на Схід, на завоювання Єрусалиму, який перебував у руках мусульман, де, згідно із християнськими переказами, знаходився Гроб Ісуса Христа, який треба визволити. Справжні причини мали суто матеріальний характер, до цього додавалося перебільшене уявлення про легкість підкорення країн Сходу.

Хрестові походи мали значний вплив на долю Візантії. Якщо до 1091 р. імператор Олексій Комнін чекав допомогу від західноєвропейських феодалів проти навали печенігів, то після того, як цю небезпеку було усунуто, поява в 1096 р. хрестоносців на території Його держави надзвичайно занепокоїла уряд. Було вжито всіх заходів, аби якнайшвидше переправити хрестоносців до Малої Азії й усунути загрозу їх нападу. Разом із тим Візантія мала зиск: вона скористалася перемогами хрестоносців над турками-сельджуками для поновлення своєї влади в Малій Азії. Однак уже наприкінці царювання Олексія Комніна (1081-1118 рр.) й особливо за часів його спадкоємців, відносини між Візантією та хрестоносцями значно погіршилися. Раз по раз мали місце військові зіткнення. Це відбувалося на тлі загострення конкуренції з венеціанськими та генуезькими купцями, що завдавало шкоди міжнародній торгівлі імперії. Візантія слабшала через внутрішню боротьбу в імператорському палаці, де правителі змінювалися один за одним, не рахуючи витрат на свої розкоші. Не вистачало коштів на утримання армії та флоту, а посилення поборів з населення викликало численні повстання. За таких умов Венеціанська республіка спромоглася спрямувати четвертий хрестовий похід саме на Візантію. Зі свого боку, Германська імперія спробувала підкорити Візантію своєму впливові. Германський імператор Філіп Швабський використав привід - чергове заворушення в константинопольському палаці - для "відновлення законних імператорів" на її престолі. Провідником його політики став командувач загонів хрестоносців Боніфацій Монферратський.

Візантійський уряд, який не мав ані постійної армії, ані грошей на оплату найманців, не міг організувати опір і 13 квітня 1204 р. Константинополь упав під ударами хрестоносців, які атакували місто з моря та суші і вчинили страшенний розгром, незважаючи на те, що то були не "невірні", а християни. Лицарі пограбували і вщент обдерли головний храм - Святу Софію. Блиск її багатого облаштування затьмарив свідомість "вояків за віру", які розкрали всі її коштовності. На уламках Візантійської держави у 1204 р. була заснована так звана Латинська імперія. Захопивши і пограбувавши Константинополь, хрестоносці забули про свій шляхетний намір "визволення Гроба Господня" і вирішили влаштуватися на загарбаній території, тобто гарна ідея служила прикриттям суто грабіжницьких намірів. Латинське завоювання призвело до економічного занепаду, пограбування та розорення цілих міст й областей. Сильне невдоволення викликала в населення церковна політика завойовників, які з презирством ставилися до вірувань візантійців і зневажали їхню культуру та звичаї. Католицьке духовенство намагалося захопити не тільки душі, але й майно. Православне духовенство вело проповіді проти латинян, що знаходило відгук і співчуття вірян.