Розділ «Тема 9. Візантійська цивілізація»

Візантійці зберегли за собою тільки Епір, частину Албанії та деякі володіння в Малій Азії. Поступово поряд із володіннями хрестоносців виникли незалежні держави: Нікейська у північно-західній частині Малої Азії, Епірський деспотат у західній частині Бал панського півострова та Трапезундська держава на південному узбережжі Чорного моря. Провідну роль у боротьбі проти Латинської імперії відіграла Нікейська держава, що склалася на початку XIII ст. Михайлу VIII Палеологу (1259-1282 рр.), який силою захопив нікейський престол, удалося відвоювати у хрестоносців Константинополь. Болгари, албанці також чинили опір хрестоносцям, що разом із поразками від візантійців призвело до падіння в 1261 р. Латинської імперії. Подальші чотири хрестові походи на Схід, останній з яких відбувся в 1270 р., не мали великого значення і не призвели до якихось територіальних захоплень. Проте й відновлена в 1261 р. Візантійська імперія була лише невеликою роздробленою державою, до якої входили частина Фракії і Македонії, деякі острови архіпелагу та північно-західна частина Малої Азії. Після навали хрестоносців Візантія вже ніколи не змогла досягти колишньої величі.

Упродовж XIV-XV ст. на основі подальшого, хоча й уповільненого розвитку продуктивних сил в економіці країни дедалі більшу роль відіграють товарно-грошові відносини. В окремих великих економічних центрах, зокрема в Константинополі, з'явилися перші паростки нових відносин, які згодом будуть названі капіталістичними, у вигляді мануфактур. Проте зародження нових виробничих відносин має спорадичний характер в оточенні пануючого феодального ладу. Більше того, у цей час спостерігається занепад ремесел і торгівлі. Причиною і слабкості в появі нових елементів господарювання, і занепаду старих була обмеженість внутрішнього ринку Візантії, а також проникнення іноземних конкурентів, насамперед італійських купців та власників ремісничих майстерень, які посилили свої позиції під час хрестових походів.

Велике феодальне землеволодіння до того часу майже повністю витіснило вільну селянську общину. Існували різноманітні форми залежності селян. Переважали парики, тобто феодально залежні спадкові держателі. Частина залежних селян знаходилася в становищі дворових. Існували в тогочасному візантійському суспільстві і селяни-здольщики, що обробляли землю, яку їм надавали в оренду феодали за певну частину врожаю. У візантійському селі значно посилилася майнова диференціація. Зростанню майнової нерівності найбільше сприяло поступове проникнення товарно-грошових відносин до села і розвиток виробництва хліба на ринок. З'являються актинони - незаможні безземельні селяни, позбавлені засобів виробництва. З їхнього середовища виходили наймані працівники - місти, які обробляли землі феодалів.

Становище низів було вкрай важким, що зумовлювало виникнення народних рухів, об'єднаних проти землевласників й уряду. З особливою силою в цей період розгорнувся народних рух у найбільшому місті Македонії - Фессалонік ІІ в 1342 р., що одержав назву повстання зілотів ("ревнителів"). Повстанці спочатку перемогли і проголосили Фессалоніку незалежною республікою. Зі-лоти в запеклих боях відстоювали свою незалежність до 1.349 р. За час існування республіки вони висунули і частково здійснили дуже радикальну на той час соціально-економічну та політичну програму: звільнили кріпаків, конфіскували землі і майно церкви, монастирів і великих феодалів. Конфісковані землі надавалися найбіднішим селянам і міській бідноті. Зілоти здійснили податкову реформу і скасували всі борги злидарів лихварям.

Наприкінці XIV - на початку XV ст. Візантійська держава перебувала в стані занепаду: постійні феодальні міжусобні зіткнення, боротьба за престол, послаблення центральної влади, повне розорення народу, безлад фінансів і послаблення армії - характерні риси внутрішньої ситуації в країні. Надзвичайно погіршилося зовнішньополітичне становище, оскільки Візантія втратила більшу частину своїх володінь, а головною небезпекою були турки-османи. Намагаючись відвернути їх напад, візантійський уряд вирішив звернутися по допомогу до єдиновірців Заходу. Імператор Іоанн VIII особисто вирушив до Італії в супроводі константинопольського патріарха та єпископів. Завдяки їхнім зусиллям у 1439 р. на Ферраро-Флорентійському церковному соборі було укладено унію між католицькою та православною церквами за умов визнання зверхності папського престолу. Проте унія жодної реальної допомоги Візантії не принесла. Укладена верхівкою, вона не мала підтримки серед пересічних візантійців і через те зазнала поразки. Серед людей став популярним ісихазм (від грец. hesychia - внутрішня тиша, внутрішній спокій), тобто це прагнення заглибитися у свій внутрішній світ, абстрагуватися від складнощів реального життя і, таким чином, знайти внутрішній спокій. І це замість того, аби щось робити перед загрозою мусульманського завоювання, яке маскувало свої агресивні плани "священною" боротьбою з невірними.

Восени 1452 р. османська Туреччина почала безпосередню підготовку до захоплення Константинополя і зайняла останні міста, які до того ще перебували під владою останнього візантійського імператора Костянтина XI (1449-1453 рр.). На початку квітня 1453 р. султан Мехмед II з великим військом узяв в облогу столицю Візантії. Проти 250-тисячного (за деякими даними 400-тисяч-ного) турецького війська стояло лише 9-10 тис. її захисників, більша частина з яких були найманці. Дехто з істориків вважає, що значною мірою крах візантійської цивілізації був зумовлений лінощами і корупцією. На підтвердження цьому наводяться факти: більшість державних посад в імперії посідали іноземці, вони ж прибрали до рук і торгівлю. Один з найвідоміших візантійських імператорів Олексій Комнін на початку свого царювання спробував призначати співвітчизників на відповідальні посади. Проте справи не пішли. Звиклі до сибаритства1 ромеї рідко прокидалися раніше дев'ятої ранку, а за справи бралися ближче до полудня. А спритні італійці, яких імператор став брати на службу, починали свій робочий день зі світанком.

Стосовно корупції можна навести Ті приклад, що був однією з причин жорстокої поразки в битві з турками. Адмірал Лука Нота-рас украв зі скарбниці гроші, які Костянтин XI виділив на ремонт захисних споруд. Згодом, коли турецький султан через ті неполагоджені мури увійшов до столиці, адмірал підніс вкрадене золото переможцю із єдиним проханням: зберегти життя йому та його великій родині. Султан золото прийняв, а потім на очах Нотараса стратив кожного з його сім'ї. Останньою відрубали голову адміралу. Грошей не виявилося і тоді, коли видатний інженер угорець Урбан пропонував візантійцям спорудити найпотужнішу гармату. Коли йому відмовили, то він пішов до Мехмеда II і той зрозумів, що йому пропонують. Гармату відлили. Вона стріляла ядрами, вагою в 400 кг, які врешті-решт і зруйнували захисні стіни Константинополя. 29 травня 1453 р. турецькі війська увірвалися до міста і вчинили триденний погром. Картина була жахливою. За свідченням очевидців, з-під трупів не було видно землі. Понад 60 тис. городян було уярмлено. Чудові храми та палаци зруйновано. Через три дні на білому коні султан в'їхав до православної святині - Софійського собору, який відтоді турки перетворили на мусульманську мечеть. Закінчилася історія візантійської держави. На відміну від Атлантиди вона дійсно існувала і дійсно дала чимало імпульсів, що вплинули на інші народи.

Цікаво зазначити, що велика увага до вивчення історії Візантії ніколи не слабнула серед російських істориків. Вони визнають, що Росія успадкувала від Візантії разом із православ'ям цілу низку принципів побудови церковно-державних і соціокультурних відносин (зокрема, двоглавий орел був гербом як візантійським, так і досі є гербом російським). Відомий російський філософ В. Розанов охарактеризував цей зв'язок між візантійською та російською історіями так: "Розкладаючись, умираючи, Візантія прошепотіла Росії усі свої передсмертні шаленства і стогони та заповідала міцно їх охороняти. Росія біля постелі вмираючого зачарувалася цими передсмертними його подихами, прийняла їх ніжно до дитячого свого серця і дала обітниці помираючому - смертної ненависті до племен західних, щасливіших за своєю історичною долею, і до самого коріння їх особливого існування - принципу життя, акції, діяльності".

Сукупність властивостей і якостей, успадкованих Росією від Візантії, одержала визначення за допомогою двох узагальнюючих термінів - візантинізм і візантизм. Між ними багато спільного, але існують і відмінності. Поняття візантинізму частіше використовують як категорію культурологічну і позначають манери, думки, стиль життя, літературу, мистецтво, архітектуру, наукові досягнення, які походили з Візантії, особливо часів розквіту. Мається на увазі насамперед певний архітектурний, художній, літературний, музичний стилі. Хоча загалом масштаби самовираження візантійської цивілізації у сфері культурної творчості виявилися дуже незначними, особливо порівняно з античністю, європейським Відродженням і Новим часом. її культуротворча місія була локалізована насамперед у сфері релігійної творчості. Історичне призначення Візантії історики вбачають в адаптації християнства до соціальних і духовних особливостей народів, що заселяли землі на схід від Риму. Поняття візантизму трактують переважно в соціально-політичному ключі, особливо щодо держави. Найголовніше він репрезентував відмову від незалежності духовної влади, а також переконання, що втручання світської влади у справи релігії є виправданими. Така теорія і традиція запанувала із прийняттям православ'я як офіційної релігії на Русі. На відміну від Заходу, де існував дуалізм церковної і світської влад при намаганні пап здійснювати зверхність над європейськими правителями, у Візантії, а потім у та країнах, які зазнали впливу візантизму, церква опинилася під державою. Значну роль у зміцненні тісного союзу між православною церквою та російською державою відіграла ідея "Москва - третій Рим", що передбачала зростання авторитету держави як оплоту православної віри, яка прийняла естафету зниклої Візантії. Держава мала стати охоронцем православ'я на всій землі. Для цього московський князь повинен проводити релігійну політику навернення до православ'я тих народів у його землях, які ще не мали "істинної віри", а також зберігати цілісність церков та монастирів. Таким чином, значний тягар турбот перекладався на плечі світського правителя, владі якого надавалася божественна природа. Прилучення інших народів до православ'я, приєднання нових територій до Візантії розглядалося як справа порятунку цих народів. Разом із тим візантизм підштовхував державу до того, аби вона практикувала неправові форми управління, порушувала природні права і свободи громадян. Деякі сучасні російські політологи вбачають у візантизмі підстави до відродження величі Росії, яка має знову об'єднати ті землі, які зазнали візантійських впливів, і припускають, що Білорусія повернеться до нової єдності раніше, ніж Україна, Вірменія - раніше, ніж Грузія, а для віддаленіших країн, таких як Болгарія або Греція, пропонуються конфедеративні засади.

Хоча Русь прийняла християнство ще до його розділення на західну і східну гілки, упродовж чотирьох з половиною століть вона була пов'язана тільки зі східно-християнською церквою. Внаслідок цього слідом за Візантією увійшла до тихого історичного "затону", надто відмінного від бурхливого "океану" різноманітних рухів, що вирував у Європі. Найголовнішим серед них була і залишається інтенція. Інтенція - це прагнення, спрямовоність свідомості, волі і почуттів, що висловлено в ідеї прогресу, невпинного удосконалювання людини, суспільства і структур влади. Через це сформувалися значні психологічні, метафізичні й інші відмінності Заходу і Росії, в якій відсутнє яскраво виражене прагнення до самовдосконалення. Саме про це писав В. Розанов, коли зазначав відмінний на Заході і в Росії корінь існування - принцип життя, діяльності.

Сучасний російський соціолог В. Бачинін вважає, що головним соціальним продуктом візантизму є тип індивідуальної свідомості, якій притаманна схильність мислити поза межами природно-правових категорій, відсутність критичного ставлення до неправових акцій державної влади, піддатливість маніпулятивному тиску пануючих ідеологем, покірливість силі автократичного правління, здатність пристосовуватися до вимог жорстоких політичних режимів. Носій подібної свідомості, який перебуває в межах жорсткої дисциплінарності, здатен із легкістю переходити від мовчазної покірливості до протилежного стану і перетворюватися в "людину беззаконня". Звичка підпорюватися зовнішньому диктату робить його самого після перерозподілу влади схильним до диктату і насильства. Російська історія переповнена прикладами такого. Коли ж історичних катаклізмів немає, то таку особистість характеризує самоприниження: "А що я можу? Я ж людина маленька...", що виводить з-під удару будь-якої критики за безвідповідальність. "Людина маленька" - це теж спадщина візантійської цивілізації. За часів античності соціальним ідеалом була людина красива у всіх аспектах, недарма говорили, що в Греції боги як безсмертні люди, а люди як смертні боги. У візантійської цивілізації провідним став інший тип - людини маленької, нещасної, гріховної, але яка палко мріє про порятунок своєї душі.

У сучасному політичному лексиконі існує ще одне тлумачення терміна "візантизм" - тонка багатоходова дипломатія, хитрощі, підступність, інтриги. Інколи про того чи іншого політика новітніх часів можна сказати, що він - "справжній візантієць", хоча сам персонаж може і не здогадуватися про це. У політичному житті незалежної України можна назвати чимало таких діячів.

У наш час, аналізуючи історичний досвід Візантії, найбільш критично мислячі історики проводять паралелі із сучасною Росією, особливо наголошуючи на причинах краху величної імперії минулого, попереджаючи сьогоднішніх можновладців. Серед головних факторів, що призвели до загибелі Візантії, називають такі:

o непомірно роздутий і корумпований чиновницький апарат;

o вражаюче розшарування суспільства на бідних і багатих;

o неможливість для пересічних громадян добитися справедливості в суді;

o зневажання і недофінансування армії та флоту;

o байдуже ставлення столиці до провінції, що її годує;

o зрощування духовної і світської влади, їх об'єднання в особі імператора.

Наскільки це відповідає сучасним реаліям Росії, а також України, слід подумати. Головною причиною загибелі візантійської цивілізації стала її нездатність дати адекватну відповідь на виклики часу, серед яких на одному з перших місць була необхідність модернізації. Централізована влада, що до самого кінця не поступалася своїми позиціями, знижувала активність суспільства, послаблюючи його, і через це країну загалом. Візантизм не сприяв розвитку індивідуальної свідомості, навпаки, він проповідував пафос придушення особистої автономії, індивідуальної свободи, відповідальності, гідності. Це стало гальмом у розвитку й однією з причин історичної поразки.