Розділ І. Доба безумства (мудрість і ентузіазм)

Надмірність або сірість

Уникаючи мудрих, підліток захищає своє право на захопленість. Зваженості, яку проповідують вони, він протиставляє повідь почуттів. Усе, що загнуздує дух пригодництва, сприймається ним як посягання на саме життя. Дати наповнити себе захопленням, віддаватися емоціям, що переливаються через вінця, здається набагато бажанішим, аніж та незворушність і той опір контрастам, в які вбирається зрілість.

«З тих благ, що нам перепадають, найбільшими є ті, що надходять до нас через марення»7, — так висловлюється Сократ у «Федрі». Здатність марення до чарівного вгадування чи надихання не можна порівнювати з моральним володінням собою, яке вимагає тверезості погляду та правильного міркування. В очах молодості аргументування є лише непотрібним крутійством, а концептуальна діяльність — способом віддалити час фактичного життя.

Вочевидь, ентузіазм — це єдиний режим, що відповідає бажанню руйнування, в якому вирує прагнення змінити світ. Мудрець, безперечно, може обіцяти умиротворенний світ, насолоду від дружніх взаємин чи спокійне очікування порятунку. Він не може заохочувати колективну екзальтацію — ту, що виникає на святах і подекуди також під час революційних рухів. Проте в двадцять років ще не настав час сприймати як рятівний вихід відмову від прагнення до злиття, яке вириває вас із буденної монотонності. Тож не дивно, що вміння володіти собою, досягнуте через аскетизм, вважається молоддю за спосіб навернення до самотності.

Тут теж чільне місце посідають штампи: для обивательського глузду мудрість легко подається як те, що подрібнює, оскільки кожному вона дає відчуття своєї єдності й своєї самодостатності. Чи не ту саму ціль визнають і гуру? Мудрість повинна стати винагородою тому, хто пройшов до кінця уривчастий шлях до самотності, тому, хто після того, як спочатку вдавався до насилля над собою, зробив себе незалежним і звільненим від світу. У масовій уяві великі мудреці — це відлюдники або, в кращому разі, пророки щастя, вільного від стадного інстинкту. Нічого дивного, отже, в тому, що вони так мало спокушають молоді покоління, які нетерпляче поспішають злитися в одне ціле й п’яніти від єднання.

Іронія, однак, у тому, що думка цих самітників ототожнюється також, як ми про це говорили вище, з певним закликом до конформізму, і в тому, що вона відкидається цією молоддю, яка начебто жадібно прагне абсолютного й виняткового.

Вічна суперечність: ми вважаємо себе унікальними істотами і водночас такими, що визнаються як alter ego в спільноті рівних з нами. Ось у цьому мудрець може дуже розчарувати: для нього неважливо бути не таким, як усі, і неважливо також, чи відповідає він очікуванням інших. Його манера бути вільним, його видима байдужість до суперечностей йому подібних справляє враження, що він відмовився від розв’язування двозначностей людського роду, саме тих, що їх пристрасно втілює молодість.

«Великій душі властиво зневажати почесті, — пише Сенека, — і надавати перевагу пересічному перед надмірним: тільки пересічне корисне й саме ним живе людина; надмірність шкодить самою своєю зайвиною»8.

Але хто захоче, ледве народившись, відмовитися від себе й від завоювання світу? Вочевидь слід залишити мудрість тим, хто вже вичерпав свої пристрасті. Хай старий Сенека насолоджується радощами, що йому їх несе його вік:

«Життя скинуло свою піну, неприборкані пристрасті палкої молодості сильно пом’якшали; ще трішки, і вони зовсім згаснуть»9.

Молодості не потрібен такий спокій. Без сумніву, прийде час, коли їй доведеться примиритися з собою та віддалитися від світу. Але марно гадати, що мудрець може приваблювати у віці, коли вас роздирають протиріччя, коли безнадійність видається головною умовою активного життя.

Так, покоління, якому було двадцять років у 1968 р., не любило Раймона Арона, що втілював, на його думку, спокійну й самозадоволену розумність. Зазвичай це покоління надавало перевагу Жану-Полю Сартру та його запаморочливим позиціям. «Краще помилятися разом із Сартром, ніж мати рацію з Ароном», — проголошувалося тоді.

Це була майже символічна позиція, яка відбивала принципову нетерпимість до всього, що могло вважатися за мудрість. Мова не велась про те, щоб умерти як особистість, і це, очевидно, розумів мудрий Арон, відсутність прозелітизму в якого могла сприйматися на той час як така, що дає волю бурхливим чарам його «маленького товариша» Сартра.

Тоді відмовлялися визнавати очевидне, а також соціальний і політичний статус-кво, що його підтримував Арон. Любили тільки те, що стимулює мрійний апетит і бажання загубитися в гуркоті Історії. Деякі історики, що досліджують 1968 р., показали це в своїх працях: молодь обирала шлях безрозсудності, щоб зберегти метафізичний вимір для життя, — як спосіб пробудити потойбічне в протиставленні з безперспективним тутешнім, протиставити трансцендентність порядку реального. Що може бути банальнішим за плекання надії з можливостями, відкритими бунтами в усіх напрямках?

Проти ПОЗИТИВІСТСЬКОГО й інструментального бачення світу, що зводить його до його ж законів і утилітарних ресурсів, проти того дрібнобуржуазного духу, який прагнув подати свою покірність долі як мудрість, з’явилося гасло, що згуртувало покоління, яке було не стільки розгніваним, скільки доведеним до екстазу: «Бунтівник завжди правий». У цьому гаслі знайшла своє вираження вся недовіра до мудрості старших.

Найперше — філософія

Дивно, однак, що частина цієї розгнузданої молоді дала захопити себе філософії, тобто любові до мудрості. Не вважаючи своїм анархо-революційне гасло «свобода або смерть», вона гучно й наполегливо вимагала «передусім філософії». Це був символічний розрив зі світом дорослих, який, безперечно, вважав би за краще спрямувати своїх дітей на фронт науки й техніки, торгівлі й промисловості. Наслідувачі Рембо, звичайно, не визнають мудрості, але не відкидають при цьому гарячкового пошуку, що може привести до неї. Чи не правда, що тут явна непослідовність у любові до предмета, володіння яким сприймається огидним? На це не можна відповісти з упевненістю. Філософ Шопен-гауер дає змогу зрозуміти цю суміш екстремізму й смаку до філософії, яка може сильно дивувати в юнацькому віці.

Шопенгауер так не любив молодь, що 1848 р. він допомагав солдатам Богемського полку вести прицільний вогонь по революційних студентах. У цьому випадку є чим бути шокованим; він не може звести нанівець філософський доробок цього мислителя, але принаймні пояснює упередженість молоді щодо боягузтва і злочинної дріб’язковості мудрих парвеню. Для Шопенгауера й справді мала значення твереза старість, що пережила стадію ілюзій, пов’язаних із бажанням:

«У той час як юнак гадає, що може завоювати в цьому світі Бог знає які чудеса, якби лишень йому було відомо, де їх знайти, стара людина проникнута висловом Еклезіаста: «Все — суєта», і вона тепер добре знає, що всі горіхи порожні, хоч якими золоченими вони можуть бути»10.

Ось що сказано: мудрий не милується, адже він знає, що все марне; він не піддається жодній пристрасті, бо знає, наскільки болісна напруга, що її підтримують бажання. Чи значить це, що молодість поверхова й нездатна зрозуміти істину світу? Звісно, ні.