Розділ І. Доба безумства (мудрість і ентузіазм)

«У дитинстві, — пише Шопенгауер, — нас набагато більше цікавить пізнання, ніж бажання». З цієї причини, на його думку, «перша чверть життя» щаслива, і тому вона в подальшому дуже розпалює ностальгію. Ще вільні від примх світу дорослих, ми є певною мірою природними філософами: нам подобається дізнаватися, що залишається поза зміною явищ, «схоплювати у сценах і окремих подіях саму сутність життя, основоположні типи її форм і образів»11. Одно слово, ми цілком готові споглядати предмети і людей «sub specie aeterniatis» («під кутом зору вічності»).

Першими періодами життя є ті, що їх принаджують широкий погляд на світ. Філософія в них фліртує з поезією; інтуїтивне пізнання речей залюбки відштовхує дисципліну, яку нав’язує суворий концептуальний підхід.

Підкреслюючи таким чином природний потяг молодості до підтримання зі світом таких, так би мовити, філософських стосунків, тобто змішаних зі співуболіванням та індиферентністю, Шопенгауер висловлює поширену думку, яку по-своєму виклали Огюст Конт, Жан Пьяже чи навіть Зиґмунд Фройд: молодість — це пора метафізичних систем; вона прагне пояснити світ кількома великими абстрактними сутностями й не звертає жодної уваги на досвід тих, хто володіє знанням і мудрістю.

І проте дух споглядання, що панує над молодістю, не є гегемонічним або скоріше він не є безкорисливим; він задовольняє також і жагу щастя, яку Шопенгауер легко подає як невичерпану:

«Що розладнує, робить нещасливими роки молодості, залишок цієї першої половини життя, яка настільки краща за другу, це гонитва за щастям, яку ведуть у твердій переконаності, що його можна зустріти в житті»12.

Ось так схильність до філософії виявляється солідарною з відчайдушними метаннями, а молодість доводить, наскільки мало вона є віком мудрості.

Обіцяння безладдя

Гегель посилався на героя Дідро, що він його помістив у «Племінника Рамо», щоб описати мордування свідомості, зануреної у світ, де розбиваються одне об одне орієнтири та цінності:

«Що ми пізнаємо досвідом у цьому світі, так це те, що ні фактична сутність влади й багатства, ні їхні детерміновані поняття — Добро і Зло або усвідомлення добра чи усвідомлення зла, шляхетне сумління й сумління нице — не є істинними; усі ці моменти викривлюються скоріше одне в одному, і кожних з них є протилежністю самого себе»13.

Молодість або розбита впевненість: ми нічого ні в чому не розуміємо й тиснемо на всі клавіші, як той музикант, що його описав Дідро, який «нагромаджував одну на одну й перемішував десятки арій — італійських, французьких, трагічних, комічних, найрізнохарактерніших; то глибоким басом він спускався аж до пекла, то, надриваючись і переходячи на фальцет, роздирав небесні висі, то впадаючи в лють, а то м’якшаючи, переходячи від владного тону до насмішкуватого»14.

Таким є стан, що суперечить «заданому сумлінню, яке, на думку Гегеля, чесно творить мелодію добра й зла в рівності тонів, тобто в унісон»15. Як ми вже показували, Жан-Франсуа Рамо ясно втілює нездатність до зваженості, той «навал мудрості й безумства», що характеризує молодість, як її люблять зображати.

Історик Філіп Арієс пояснює в книзі «Дитина і родинне життя за Старого режиму», як персонаж Керубіно став символом народження відчуття підліткового віку, хоча ментальність ще не забезпечила чіткого переходу від дитини до дорослого.

У своїй аргументації він спирається на відомі слова юного пажа, закоханого в графиню, з лібрето Лоренцо да Понте, чудово покладеного на музику Моцартом у «Весіллі Фігаро»:

«Non so piu cosa son, cosafaccio... Or difoco, ora sono di ghiaccio... Ogni donna cangiar di colore, Ogni donna mi fa palpitar...»16.

Який заклик до мудрості міг би загасити ці збентежені почуття? Звісно, жодний. При цьому Шопенгауер має рацію: мудрий юнак був би чимось страхітливим. Жага насолоди та щастя спонукає його шукати щодуху такі стежки, про які тільки старість знає, що ними йти не можна. «Цілковито заспокоєна в цьому плані [вона] цінує будь-яке терпиме теперішнє й насолоджується навіть дрібницями»17.

Описуючи в своєму «Бенкеті» народження Еро-та, Платон, по суті, не обмежився зображенням філософа, що розривається між любов’ю до абсолюту та мізерністю своїх можливостей, щоб його досягти. Він описав також плідний безлад пори життя, сприятливої для відвернення від тієї мудрості, якій зрілі люди заздрять у богів, а боги ті, як відомо, не займаються філософуванням. Потрібно визнати: філософія не обов’язково є мудрістю, а цій останній бракує здатності захоплювати молодість, що швидко мобілізує свою енергію для задоволення апетиту на щастя, який — вона це відчуває — швидко стає невичерпним.

Мудрець хотів би, щоб філософія була любов’ю до покою, тоді як молодий розум, що заглиблюється в філософію, розглядає її як підставу для загострення конфліктів, які він переживає, або парадоксів, що виривають його з тиші очевидностей. Можливо, час працює на користь першого, тому що він супроводжує втрату ілюзій.

Клеман Россе, що сприяв новому відкриттю в сучасні часи мудрості Епікура, розповідає, як він зрозумів, що філософія слугує в основному задля того, щоб «відсунутися як від іншого, так і від самої себе і від своїх власних занепокоєнь»18. Це відкриття суперечить віруванню в таку філософію, що здатна підкріпити «заглиблення». Але Клеман Россе належить до тих мудреців, які вже не думають, що філософи можуть змінити світ у будь-якій царині.

З цього приводу він наводить спогад, цілком придатний для того, щоб знеславити ентузіазм, який часто штовхає молодь на вивчення філософії, і проілюструвати, навпаки, «вміння відсторонюватися», в якому вона, на його думку, тепер і полягає:

«Я вперше усвідомив цю силу філософії — силу, яка тоді була дещо несподіваною для мене, коли наприкінці року в університеті один студент, що за весь курс не вимовив ані слова, зайшов до мене й поставив мені на стіл пляшку віскі з такими словами: «Тепер, дякуючи вам, мені начхати на все»19.