Розділ 1. Категоріально-понятійний апарат з безпеки життєдіяльності

Під психічним виміром слід розуміт и внутрішній духовний світ людини — її волю, переживання, пам’ять, характер, темперамент тощо.

Природне функціонування людини соціально обумов­лене і залежить від тих об’єктивних історичних умов, у яких вона живе і які нею ж створені шляхом перетворення навколишнього середовища.

Людина — це суб’єкт суспільно-історичного процесу розвитку матеріальної та духовної культури на землі, біосоціальна істота, генетично пов’язана з іншими формами життя, але яка виокремилася завдяки здатності створювати знаряддя праці і яка володіє членороздільною мовою, творчою активністю та має моральну свідомість[1].

Отже, людина є цілісною єдністю фізіологічного, пси­хічного та соціального рівнів. При цьому людський індивід — це не проста арифметична сума фізичного, психічного та соціального, а їх інтегральна єдність, що зумовлює появу в ньому особистості.

Особистість — це міра цілісності людини, що включає множину взаємопов’язаних характеристик та елементів.

Головною властивістю особистості є світогляд, а особливим її компонентом — її моральність.

Людського характеру життєдіяльність людиноподібної істоти набула тоді, коли вона виготовила перше знаряддя праці. З цього й почалося вибудовування людиною власного світу — соціального.

Зміст і характер людського життя визначаються способом людської діяльності, головними факторами якого є засоби виробництва та спілкування.

Людина — це продукт суспільства, і вона може повноцінно існувати лише у своєму суспільстві, серед своїх друзів, рідних, однодумців, соратників тощо. У зв’язку з цим існують норми її поведінки в суспільстві (соціумі). Соціум — це особливий спосіб життя особливих істот — людей. Саме в ньому, у способі життя, полягає найголовніша відмінність між людиною і твариною: тваринне життя (існування) здійснюється природним способом, людське (життєдіяльність) — суспільним, соціальним. «Що таке життя, — писав К. Маркс, — якщо воно не є діяльністю?» Усе, що є в суспільстві, як і саме суспільство, — результат людської діяльності.

Діяльність — це процес взаємодії людини з навколишнім середовищем, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка виникла внаслідок виявлення в неї певної потреби. Діяльність поєднує біологічну, соціальну та духовно-культурну сутність людини. Вона виникає як засіб перетворення природи у предмети споживання, створення культури, задоволення потреб людини.

Потреби — це необхідність для людини того, що забезпечує її існування та самозабезпечення. Потреби поділяються на дві групи: первинні (природні) та набуті.

Первинні потреби — це потреби фізіологічні та сексуальні (у їжі, диханні, русі, одязі, житлі, відпочинку та відтворенні) і екзистенціальні (в безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, забезпеченні роботою).

До набутих потреб належать соціальні (у належності до колективу, групи чи співтовариства, спілкування; турбота про інших й увага до себе; участь у загальній трудовій діяльності); престижні (повага з боку інших, визнання й висока оцінка своїх якостей, службове зростання і високий статус у суспільстві); духовні (самовираження через творчість).

Діяльність людини має предметний і духовний характер. Предметний тому, що результатом людської діяльності є матеріальні предмети, в яких людина втілює своє розуміння світу, розум, властивості, інтереси, потреби, почуття. Духовного характеру людська діяльність набуває в процесі пізнання світу з позицій добра і зла (мораль, ідеологія), у створенні художніх образів (творчість).

Однією зі специфічних форм діяльності є праця. Перетворюючи природу, людина перетворює і себе. У процесі праці розвиваються здібності людини, а також мислення, чуттєве сприйняття світу. У цьому розумінні цілком справедливим є твердження Ф. Енгельса, що «праця створила людину».

Праця — це цілеспрямована діяльність людини, в процесі якої вона впливає на природу і використовує її з метою виробництва матеріальних благ, необхідних для задоволення своїх потреб. Праця знаходить свій вияв у кожній суспільно-економічній формації в конкретній історичній формі, має особливий характер і свою організацію. З фізіологічної точки зору праця — це витрати фізичної і розумової енергії людини, але вона необхідна і корисна для людини. І лише в шкідливих умовах чи в роботі при надмірному навантаженні людина може відчути її негативні наслідки.

Осмислена праця докорінно відрізняє людину від тварини. По-перше, людина використовує знаряддя праці, які виготовлені тими ж знаряддями праці (тварина не вміє робити). По-друге, людська праця — універсальна. Тварина працює лише за вимогами свого роду (ластівки будують гніздо під дахом будинку, бджоли — стільники, бобри — греблю) і не може здійснити те, що не закладено в ній природою. Людина ж — істота універсальна: вона може побудувати і житло, і греблю. Вона перетворює природу і сама визначає для себе міру праці і перетворення, що робить її суспільною істотою. Крім того, людина моделює майбутній результат творення у мозку, а потім завдяки праці перетворює його на реальність. Вона ставить собі мету, змінює її згідно зі своїм новим уявленням, домагається втілення її в життя. Цілеспрямованість притаманна лише людині. Жодна тварина не робить мету предметом своїх роздумів. І хоча вона мислить, аналізує, робить висновки, проте цілеспрямованість притаманна лише людині.

За допомогою праці людина постійно змінює умови свого існування, пристосовуючи їх відповідно до своїх по­треб, що зростають, створює світ матеріальної і духовної культури. Праця неможлива в одиночному прояві, вона від самого початку постає як колективна, соціальна. Саме це привело до формування нових, соціальних якостей людини: мови, мислення, спілкування, вироблення переконань, ціннісної орієнтації, світогляду. Змінюється психологія людини, інстинкти перетворюються у двох планах: стримування, гальмування (підкорення контролю розуму) і перетворення на новий якісний стан пізнавальної діяльності людини — інтуїцію. Все це притаманне людині як соціальному суб’єкту.

Як загальне поняття життя є особливою формою існування і руху матерії, що є вищою за форми — фізичну та хімічну. Ф. Енгельс визначив поняття «життя» як спосіб існування білкових тіл, суттєвим моментом якого є постій­ний обмін з навколишнім середовищем.

Життя (за Н. Ф. Реймерсом) — це особлива форма руху матерії зі специфічним обміном речовин, самовідновленням, системним керуванням, саморозвитком, фізичною та функціональною дискретністю живих істот і їх суспільних конгломератів.