Розділ «Частина V. Історія вищої освіти»

Перші відомості про педагогічний інститут у складі Харківського університету, завдання й зміст його роботи знаходимо в розділі 12 статуту 1804 р., а також у «Звіті про стан навчальних закладів Харківського округу за 1811 р.». Харківський інститут підлягав головному педінституту в Санкт-Петербурзі, Харківському університету й одночасно Міністерству народної освіти. Першим його директором, обраним на демократичних засадах, був професор Х. Роммель. Він одночасно виконував обов’язки інспектора гімназій та училищ округу. У додаток до статуту 1804 р. Х. Роммель розробив ще два документи: «План та правила навчання й викладання в педагогічному інституті» (1811 р.) та курс лекцій «Дидактика та методика» (1812 р.). Ці документи розкривали особливості навчально-виховної і наукової роботи в інституті, а також закладали теоретичні основи розвитку педагогіки вищої школи й педагогічної підготовки студентів.

На навчання в педінститути зараховували студентів другого та третього курсів університету, а також осіб, які закінчили університет. Протягом трьох років вони продовжували здобувати загальноосвітні знання й одержували більш глибоку науково-методичну та спеціальну педагогічну підготовку. Після закінчення випускники мали обов’язково відпрацювати в школі чи ВНЗ 4—6 років (своєкоштні — 4, казеннокоштні — 6).

З розвитком університетської педагогічної освіти по­в’язано становлення педагогіки як навчальної дисципліни. Відомо, що в 1807—1811 рр. педагогіку в Харківському університеті викладав проф. О. Рейніш. Він читав дві дисципліни «Дидактику» і «Теорію виховання». Педагогічну практику було запроваджено з 1808 р. В університетському педагогічному інституті курси теорії та історії педагогіки, методики деяких предметів викладав директор — професор Х. Роммель. Йому належить розробка та проведення педагогічного спецсемінару і практичних занять з педагогіки. У 1834 р. педагогіку читав професор О. Валицький, який розробив «Програму-конспект курсу педагогіки».

1850 року імператорським указом при університетах було започатковано кафедру педагогіки. Структурово вона вводилася до складу історико-філологічних факультетів, хоча «педагогіка», зокрема, в університеті Св. Володимира зараховувалася до обов’язкових екзаменаційних предметів на 2—3 курсах і фізико-математичного і юридичного факультетів. Педагогічні дисципліни з 1850 р. тут читав проф. С. Гогоцький. Це були три навчальні курси: «Наука про виховання», «Дидактика і прикладна педагогіка», «Історія виховання».

У Харківському університеті кафедра педагогіки офіційно відкрилася 1852 р. Першим її завідувачем став проф. М. Лавровський. Він викладав «Дидактику», «Теорію виховання», «Історію педагогіки», а також окремі методики.

З середини 70-х років XIX ст. виникають перші самостійні, незалежні від класичних університетів вищі педагогічні навчальні заклади. 1875 р. відбулося відкриття Ніжинського історико-філологічного інституту кн. Безбородька. Інститут було створено на базі Ніжинської гімназії вищих наук (дата відкриття визначається по-різному: 1805, 1820 р.), яка проіснувала до 1832 р., залишивши по собі плеяду видатних викладачів і геніальних випускників — О. Афанасьєв, М. Гербель, Л. Глібов, М. Гоголь, Є. Гребінка, В. Забіла, О. Лазаревський, В. Твардовський та ін.

Термін навчання в гімназії становив 9 років. Повний курс поділявся на 3 триріччя (нижчий, середній і вищий рівні навчання). У період перших двох триріч учні поділялися на 6 розрядів: принципісти, граматисти, синтаксисти, ритори, пиїти, естети. При цьому кожна наступна група формувалася з кращих учнів попередньої. По закінченні шостої групи передбачалося формування нового, вищого за своєю сутністю об’єднання учнів, де опанування філософії та поглиблене вивчення мов поєднувалося з науково-творчим пошуком. До основних навчальних предметів належали: Закон Божий, словесність стародавніх мов, російська словесність, філософія, право, математика, природнича історія і технологія з хімією, політична історія, державне господарство, фінанси, історія римського права тощо. Вивчалися також малювання, танці, співи, фехтування, а також мови (латина, німецька, французька, російська). В останньому триріччі навчання продовжувалося на двох факультетах — філософському та юридичному. Існують різні точки зору щодо дати припинення діяльності гімназії. Офіційно нею вважається 1832 р., коли було затверджено статут нового закладу — фізико-математичного ліцею. З перетворенням у 1840 р. в юридичний ліцей статус вищої школи ним був утрачений.

Ніжинський історико-філологічний інститут кн. О. Безбородька став продовжувачем ідей гімназії вищих наук і першим самостійним вищим педагогічним закладом освіти в Україні, спрямованим на підготовку вчителів стародавньої і російської мов, словесності, історії, географії для гімназій Міністерства народної освіти. Незважаючи на основну спеціальність, кожен студент мав готуватися до викладання грецької і латинської мов. Інститут проектувався як закритий навчальний заклад із гуртожитком і повним пансіоном. Навчання тривало чотири роки. Першим директором Ніжинського історико-філологічного інституту став професор М. Лавровський, колишній завідувач кафедри педагогіки Харківського університету.

На 1917 р. теоретичний компонент професійно-педагогічної підготовки був презентований курсами педагогіки, дидактики, історії педагогіки, психології. Цей блок періодично доповнювався новими дисциплінами, зокрема «Моральним вихованням», «Психологією пізнання», «Гімназійною педагогікою» з коротким нарисом педагогічних напрямів від епохи Відродження до Нового часу. Опанування теорії педагогіки завершувалося педагогічною практикою на IV курсі. Педагогічні спостереження і практика проходили в інститутській гімназії. Особистий внесок у розробку педагогічної підготовки, викладання курсів теорії та історії педагогіки здійснили такі відомі вчені, як М. Лавровський, М. Скворцов, М. Грот, П. Тихомиров, О. Музиченко.

На початку 60-х років XIX ст. уперше допуск на на­вчан­ня в університети отримали жінки. Це зумовило своєрідність розвитку вищої жіночої освіти, прагнення надати їй університетського рівня. У 1878 р. з ініціативи професорів університету Св. Володимира в Києві відкрилися Вищі жіночі курси. На чолі курсів перебувала рада професорів. Життєдіяльність приватного навчального закладу регламентувалася Положенням про Вищі жіночі курси в м. Києві (1878 р.). За положенням вони мали два відділення: історико-філологічне й фізико-математичне з дворічним терміном навчання, який згодом збільшився до трьох і чотирьох років. Вступ до навчального закладу до­зволявся після закінчення повного курсу гімназії. В 1907 р. у системі курсів було відкрито ще два відділення — юридичне і медичне. На 1917 р. курси мали чотири відділення: історико-філологічне, фізико-математичне, юридичне і економіко-комерційне. Київські вищі жіночі курси стали першим вищим навчальним закладом в Україні, який готував жінок-учителів для середніх шкіл, а згодом почав реалізовувати ідею створення жіночого університету (проект Статуту 1910 р. дістав назву «Статут жіночого університету Св. Ольги»).

Під впливом революційних подій у 1905—1910 рр. у Російській імперії масово відкриваються вищі жіночі на­вчальні заклади, третина яких була розташована в Україні. Найвагоміші з них — київські, одеські, харківські.

У вересні 1907 р. Київським товариством трудової допомоги був започаткований один із унікальніших вищих жіночих педагогічних навчальних закладів в Україні — Фребелівський педагогічний інститут. За Положенням (1907 р.) він визначався приватним освітнім закладом із дворічним терміном навчання. Слухачки інституту готувалися до на­вчально-виховної діяльності й після закінчення повного курсу здобували звання «виховательки-фребелічки і керівника дитячих садків». До інституту зараховувалися особи від 16 до 40 років, які закінчили не менше шести класів гімназії або інших навчальних закладів. При педагогічному інституті функціонували річні платні курси для підготовки досвідчених нянь, так звана «Школа нянь».

З 1919 р. у зв’язку з переходом влади до радянського уряду в Україні розпочинається перебудова педагогічної освіти і створення вищої педагогічної школи. Ставилося завдання підготовки не просто вчителів, а вчительських кадрів нового суспільства. 21 травня 1919 р. була створена комісія для реформи педагогічних навчальних закладів у складі педагога-методиста О. Музиченка, директора Київського учитель­ського інституту К. Щербини. В основу роботи педагогічних ВНЗ були покладені матеріали Московської наради з підготовки вчителів (18—25 серпня 1918 р.). Вища школа стала доступною для всіх трудящих. Питання відкриття вищих педагогічних навчальних закладів перебували в компетенції Ради робочо-селянської оборони, яка схвалила створення педагогічних інститутів у Чернігові (вересень 1919 р.), Полтаві (червень 1919 р.), Херсоні (липень 1919 р.), Житомирі (жовтень 1919 р.).

У 1920—1921 рр. для забезпечення вчителями всіх типів шкіл і семінарій створено нову форму вищого навчального закладу — інститут народної освіти (ІНО). Він став вищою педагогічною установою, що готувала працівників для всіх галузей освітньо-виховної роботи. Київський, Харків­ський, Одеський, Кам’янець-Подільський університети, Ніжин­ський історико-філологічний інститут, Катерино­славський, Глухівський, Вінницький, Миколаївський, Чер­нігівський, Житомирський, Херсонський педагогічні інститути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були реорганізовані в інститути народної освіти, а вчительські семінарії — у вищі педагогічні курси. У 1920—1921 рр. учителів готували 13 інститутів народної освіти. Їх цільове призначення полягало в підготовці вчителів не лише для загальноосвітніх шкіл, а й для професійних шкіл, працівників бібліотек, дитячих позашкільних установ. Факультети соціального виховання готували кваліфікованих педагогів-колективістів, організаторів дитячого колективу. Факультет професійної освіти складався з трьох відділень: сільськогосподарського, індустріального і соціально-економічного. Тут готували педагогів, керівників профшкіл, шкіл ФЗН і технікумів. Його випускники мали бути фахівцями однієї з галузей господарства і одночасно педагогами. Комплектували факультети так: на перший курс основного відділення приймали тих, хто закінчив профшколу; на другий — випускників технікумів зі стажем практичної роботи; на третій — випускників інститутів. Термін навчання до 1924 р. був трирічним. Факультети профосвіти діяли в Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі.

Водночас структура і типи інститутів в Україні були різними. Наприклад, у Херсонському ІНО діяли три відділення: шкільне, позашкільне, дошкільне з викладанням російською й українською мовами, а також відділення єврейської мови та літератури. Одеський ІНО мав факультети соціального виховання (готував учителів для семирічних шкіл), профосвіти (готував викладачів ФЗН, профшкіл, робітників). Позитивним було те, що радам ІНО, викладачам було надано певну свободу у підготовці програм і планів, у виборі підручників і методів.

Діючі інститути не могли забезпечити потребу в учительських кадрах, тому педагогічні технікуми і семінарії були реформовані в трирічні курси, що мали стати центрами не тільки підготовки, а й підвищення кваліфікації вчителів. Комплектувалися вони так само, як ІНО. Одночасно створювалися робітфаки, які готували робітників і селян до на­вчання у вищих закладах освіти.

З 1933 р. у СРСР активно утверджується єдина система вищої освіти, наслідком чого стала урядова постанова про організацію (відновлення) діяльності державних університетів в Україні. У 1933/1934 навчальному році вони починають функціонувати в Києві, Харкові, Одесі й Дніпропетровську. Частину інститутів соціального виховання і професійної освіти було реорганізовано в педагогічні інститути з 4-річним терміном навчання.

Перші університетські типові навчальні плани розроблено і затверджено в 1933 р. Вони включали значний обсяг загальнонаукових і загальнотеоретичних дисциплін, що забезпечувало університетську широту викладання; передбачали зміну організації педагогічної спеціалізації (планувалась із третього курсу); введення педагогічної практики. У цілому відродження класичних університетів позначилось уніфікацією університетської освіти (затверджені одноманітні для всіх університетів навчальні плани і програми, відмінені статути університетів, науково-дослідні кафедри університетів та ІНО виділені в самостійні науково-дослідні центри). На 1940 р. в Україні склалась система університетської освіти з шести класичних університетів: Київського, Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського і Чернівецького.

У повоєнні роки тенденція до злиття професійно-орієнтованої та академічної педагогічних парадигм продовжує розвиватися. Так, із 1955/1956 навчального року у вищих закладах освіти було запроваджено підготовку спеціалістів широкого профілю. Це супроводжувалось поглибленням загальнонаукової освіти, частка викладання спеціальних і педагогічних дисциплін скорочувалась. На початку 1960-х років ряд педагогічних інститутів (Донецький, Кримський і Запорізький) були реорганізовані в університети. Водночас зазначені події вже наприкінці 1970-х років викликали відродження тенденції професіоналізації змісту підготовки фахівців. У зв’язку з цим утворюються навчально-методичні комплекси, спрямовані на забезпечення єдності фундаментальної, спеціальної і психолого-педагогічної підготовки, значна увага звертається на вдосконалення самостійної роботи студентів (шляхом проведення внутрішньо семестрових атестацій). Такі новоутворення 1960—1970-х років, як факультети суспільних професій, давали можливість студентам здобути додаткову спеціальність. Поряд з цим загострився ряд негативних тенденцій. Зокрема, навчальний процес в університетах здійснювався на основі практично незмінних навчальних планів і програм, де переважаюче місце займали теоретичні дисципліни, обсяг яких збільшувався за рахунок зменшення кількості годин на практику. Застосовувалися переважно екстенсивні методи навчання, а організація самостійної роботи студентів поступово набула формального характеру. Це вимагало оновлення підходів до організації змісту професійної підготовки кадрів.

Отже, становлення наприкінці 1980-х років професійно-технологічної педагогічної парадигми було об’єктивно зумовленим, тим більше, що різка зміна у цей період соціально-економічної ситуації в країні спроектувала необхідність підготовки фахівців, здатних збільшувати ефективність професійної діяльності за необхідності швидкої зміни її змісту.