Розділ «Частина V. Історія вищої освіти»

19. Поляков М. В., Савчук В. С. Класичний університет: еволюція, сучасний стан, перспективи / М. В. Поляков, В. С. Савчук. — К.: Генеза, 2004. — 416 с.

20. Суворов Н. Средневековые университеты / Н. Суворов. — М.: Типо-литогр. Кушерев и К°, 1898. — 245 с.

Міжнародні нормативно-правові документи про зміст університетської автономії й академічних свобод

Як відомо, ідеї академічної свободи й університетської автономії завжди виступали незмінною цінністю. Ці ідеї лягли в основу статутів перших середньовічних університетів і слугували зразком для всіх типів вищих навчальних закладів протягом нової й новітньої історії.

В останні десятиріччя розширення університетської автономії й академічних свобод набуло рис світової тенденції. Такі зміни зумовлені, перш за все, тим, що сьогодні головне завдання вищої освіти полягає в підготовці творчих, здатних генерувати нові ідеї випускників. А досягти цього можна лише в середовищі, яке забезпечує вільний, незалежний, об’єктивний і науковий пошук без зайвого втручання зовні. Так, на думку президента Міжнародної асоціації університетів В. Камба, для повноцінного виконання своїх функцій, університети повинні бути наділені свободою ведення справ без будь-якого зовнішнього втручання, мати право організовувати внутрішню діяльність, приймати рішення, створювати власні навчальні й науково-дослідні програми, самостійно визначати чому і як навчати».

Вищезазначене дає підстави для визначення сутнісних характеристик понять «академічна свобода» й «автономія університету». Зокрема, академічна свобода акумулює право членів університетської корпорації думати, говорити, сперечатися, піддавати сумніву усталені ідеї. Під автономією університету розуміють право самостійно, незалежно від центральних і місцевих органів влади, а також церкви приймати рішення з питань навчання й наукових досліджень, організації й функціонування діяльності університету.

Зауважимо, що історичний досвід засвідчує, що чим нижчий рівень демократичності державного керівництва, тим вища ступінь нетерпимості інших точок зору і більша вірогідність стримання академічних свобод і втручання в університетську автономію.

Правові засади академічних свобод й університетської автономії детально розкриті в міжнародних деклараціях, присвячених окресленій проблемі. Так, у Декларації, що набула чинності у вересні 1988 р. в м. Ліма (Перу), академічна свобода визначається як свобода членів академічного співтовариства (тобто викладачів, студентів, науковців) ве­сти пошук, розвивати й передавати наукові знання шляхом наукових досліджень, навчання, викладання, обговорення, виробництва, письмового викладу тощо. Автономія, що тісно пов’язується з академічною свободою, визначається як «незалежність вищих навчальних закладів від держави й інших інститутів суспільства».

Хартія вольностей європейських університетів, виголошена у вересні 1988 р., підкреслює, що «університет є автономним, він виробляє, аналізує, оцінює і передає культурні цінності шляхом наукових досліджень і навчання». В цьому документі зазначається, що «свобода наукових досліджень і навчання є фундаментальним принципом університетського життя».

Декларація про академічну свободу й соціальну відповідальність академічного персоналу, прийнята у квітні 1990 р. в Дар-ес-Саламі (Танзанія), підкреслює, що «всі члени ака­демічного співтовариства мають право виконувати свої функ­ції з навчання, наукових досліджень, обміну і розповсю­дження інформації без побоювання втручання або репресій з боку держави чи будь-якого іншого суспільного органу керівництва».

Узагальнюючи зміст визначених понять та їх сутнісні характеристики, можна визначити таке правове підґрунтя академічних свобод й університетської автономії:

академічна свобода надається членам академічного співтовариства, тобто науковцям, викладачам, студентам, а в деяких випадках і адміністративному персоналу;

академічна свобода визначається як свобода думки і слова. Це означає, що вчений має право «обирати тему і методи досліджень, займатись пошуком істини без будь-яких обмежень, публікувати результати досліджень незалежно від волі всіх органів управління; викладач наділений правом в окреслених межах розробляти навчальні програми і плани, читати лекції на теми, які, з його точки зору, є найважливішими;

необхідною умовою для забезпечення академічної свободи є університетська автономія, тобто незалежність від політичної й економічної влади, навіть у тих випадках, коли фінансування здійснюється державою чи іншою суспільною або приватною організацією;

академічна свобода завжди пов’язана з соціальною відповідальністю та підзвітністю. Світовий досвід переконує, що «університет повинен бути автономним, але в той же час він має приймати на себе велику моральну відповідальність і користуватись поняттям свободи в межах, установлених моральною відповідальністю». Підзвітність включає в себе оцінку, ви­значення ефективності, а також контроль над усіма функціями університету.

Підкреслимо, що академічні свободи й університетська автономія закріплюються в одних країнах законодавчими актами про вищу освіту, в інших — королівськими хартіями, постановами парламентів або урядів про створення ВНЗ, статутами університетів. Під час практичної реалізації концепцій академічної свободи й інституційної автономії вони спираються на ключові положення вищезазначених декларацій, а також керуються рекомендаціями міжнародних організацій та форумів.

Входження України в європейський освітній та науковий простір вимагає здійснення модернізації освітньої ланки відповідно до керівного принципу діяльності вищої школи: автономії у поєднанні з відповідальністю. Як автономні і відповідальні юридичні, освітні та соціальні об’єкти, вітчизняні вищі навчальні заклади мають підтвердити свою відданість принципам Magna Charta Universitatum 1988 р. і, зокрема, академічній свободі. За протилежних умов (безпосереднє регулювання, детальний адміністративний й фінансовий контроль) вищі навчальні заклади не матимуть можливості для співпраці та змагання в межах, визначених Болонською декларацією.

Розділ 10. Традиції та новації в системі вищої освіти провідних країн світу

10.1. Організація навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах провідних країн світу

До основних типів вищих навчальних закладів у провідних країнах світу належать: дворічні тачотирирічні коледжі (США, Канада, Велика Британія); чотирирічні тап’ятирічні інститути (технічні, технологічні, медичні, педагогічні, сільськогосподарські тощо (США, Чехія, Німеччина, Велика Британія, Ізраїль); вищі професійні школи (управління, мистецтв тощо — Німеччина); академії (Чехія); «великі школи», що забезпечують підготовку спеціалістів для сфери бізнесу, державного управління й інженерії (Франція) та університети.