Розділ «Частина V. Історія вищої освіти»

На відміну від провідних країн Заходу, в Китаї для абі­турієнтів призначаються єдині по всій країні екзамени. При зарахуванні до вищого навчального закладу обов’язково звертається увага не тільки на наслідки вступних екзаменів, але і на фізичне здоров’я майбутнього студента.

Китайські ВНЗ, як і заклади Західної Європи, також мають певні автономні права, які насамперед проявляються в тому, що кожен вищий навчальний заклад самостійно вирішує, яких фахівців йому готувати в залежності від соціального замовлення суспільства.

Усі навчальні заклади Китаю платні. Щодо сплати за навчання, то вона може бути найрізноманітнішою. Так, в окремих вищих закладах освіти навчання проводиться за рахунок державних коштів. У інших закладах вищої освіти перевага надається навчанню на комерційній основі та за соціальними субсидіями. Є також категорія ВНЗ, яка створена на кошти населення і різноманітних підприємств. Частина вищих закладів освіти фінансується за планом міжнародного співробітництва. Більш низька оплата у педагогічних і сільськогосподарських ВНЗ. Слід також підкреслити, що у вищих педагогічних закладах всі студенти отримують стипендію, сума якої залежить від успішності. При окремих вищих освітніх закладах і науково-дослідних інститутах існує аспірантура.

Після закінчення університетів студенти отримують звання. Після чотирьох років навчання — звання бакалавра, після семи років — магістра і після десяти років навчання — звання доктора.

Основний зміст навчання у вищій школі складають спеціальні предмети. Форми навчання традиційні — лекції, семінари, диспути. Оціночна система у всіх навчальних закладах Китаю загальноприйнята — 100-бальна. Заліки фіксуються оцінками: «відмінно», «добре», «задовільно», іноді проводяться диференційовані заліки за 100-бальною шкалою. Складання заліків здійснюється тільки один раз, три заборгованості приводять до виключення із ВНЗ, що буває дуже рідко.

В усіх навчальних закладах двосеместрова система на­вчання. Після закінчення університету студентам пропонується працевлаштування, але від нього можна відмовитись.

Особливе пожвавлення спостерігається в галузі освіти для дорослих. У країні працюють радіо- та телеуніверситети, заочні університети, педагогічні інститути тощо.

У вищій школі можуть працювати педагоги різних наукових ступенів і звань. Навантаження викладачів вищої школи Китаю суттєво відрізняється від навантаження українських педагогів. Так, навантаження професора обмежується сімома годинами на тиждень, навантаження доцента складає шість годин на тиждень, старшого викладача — п’ять годин, а лектора без ученого ступеня і звання — тільки чотири години. Вважається, що викладачу необхідно потратити більше часу на підготовку до занять.

На відміну від інших країн світу, китайські студенти під час навчання не можуть працювати. Тільки у вихідні дні їм дозволяється підробляти в якості домашнього вчителя, музиканта тощо. За особистим бажанням студенти також можуть працювати в селі в якості домашніх учителів або вчителів літніх шкіл для невстигаючих учнів. Студентам вищих на­вчальних закладів заборонено також брати шлюб.

На відміну від національної системи освіти, в провідних країнах світу значно менше уваги приділяється питанням виховання дітей і молоді. Про це, зокрема, свідчить навіть відсутність терміну «виховання». Ці питання частково входять до поняття «освіта». Певні прогалини у вихованні призвели до песимістичних настроїв серед молоді, зниження їхнього етичного та морального рівня, збільшення кількості наркоманів, алкоголіків і правопорушників. Наприклад, у США молодь до 21 року здійснює більше половини всіх тяжких злочинів, щорічно 500 тисяч молодих людей до 24 років роблять спробу до самогубства і 7000 здійснюють його. Виходячи з цього, в центрі уваги педагогічних та громадських кіл провідних країн світу стає проблема демократизації суспільства взагалі, створення демократичної системи вищої освіти, яка передбачає її доступність, наступність, автономію навчальних закладів, організацію навчального процесу, спрямовану на індивідуальний розвиток особистості зокрема.

На межі тисячоліть перед розвиненими країнами світу стоїть глобальна мета — визначити ієрархію проблем і пріоритетів виховання, виходячи із загальнолюдських цінностей (толерантне ставлення до інших рас, релігій, культурних традицій; особисті високоморальні якості; готовність допомогти іншим людям тощо). У кожній країні подібні пріоритети і проблеми розглядаються через призму національного бачення виховання.

Загальні цілі виховання, сформульовані Міжнародним бюро освіти, полягають у цілісному розвитку особистості шляхом забезпечення постійного підвищення її розумового, естетичного, емоційного, фізичного і соціального потенціалу; у підготовці молоді до активної ролі в економічному та громадському житті суспільства, до успішного функціонування в умовах швидкої зміни технологій, мультикультурного су­спільства; у розвитку навичок наукового мислення, критичного осмислення дійсності, розв’язання проблемних ситуацій.

Освітні цілі мають більш вузький характер у порівнянні з перевіреною роками ідеєю всебічного розвитку особистості, яка включає широкий спектр виховних напрямів.

У більшості країн світу (Китай, США, Японія, Франція) мета виховання знаходить свою конкретизацію у роз­в’язанні таких виховних завдань: виховання морально стійкої особи­стості, підготовленої до життя в полікультурному та багатонаціональному середовищі; формування громадянина, який бере активну участь у демократизації суспільства; виховання людини, здібної жити у гармонії з природою.

Враховуючи сучасні вимоги розвитку суспільства, пріоритетними напрямами виховання визначаються громадян­ське, економічне, правове, екологічне, статеве тощо.

У педагогічних колах утверджується концепція виховання жителів Землі як спільної домівки людства. Поряд з інтернаціональним вихованням важливою залишається і проблема полікультурного виховання, яка передбачає врахування культурних і виховних інтересів національних та етнічних меншин.

У провідних країнах світу проблема полікультурної освіти має свої особливості. Наприклад, у США ці питання пов’язані з процесами створення громадянського суспіль­ства, що сприяє, з одного боку, формуванню американської нації, а з іншого — забезпечує інтереси малих етнічних груп, насамперед афроамериканців.

Сьогодні в провідних країнах світу продовжується ди­скусія з проблем виховання та політики. Переважна більшість країн Заходу організує процес виховання незалежно від політико-ідеологічних установок.

Значну увагу світова спільнота приділяє громадян­ському вихованню, вихованню політичної культури. Мета громадянського виховання в провідних країнах світу, як і в Україні, полягає у формуванні свідомого громадянина, патріота, професіонала своєї справи. Виходячи з цього, у навчальні програми з загальноосвітніх предметів включено рольові ігри («Вибори», «Суд» тощо). Велика увага в навчальному процесі вищої школи приділяється й вивченню суспільно-політичних дисциплін. Наприклад, в окремих країнах світу (Німеччина, Франція, Японія, США) до програм вищої школи включено спеціальний курс з основ громадянознавства. На початку ХХІ ст. подібні курси почали з’являтися і в Україні.

Зміст громадянського виховання також передбачає й підготовку до національних свят, виконання патріотичних пісень, щоденну клятву на вірність прапору. Серед методів та форм громадянського виховання перевага надається «активним методам», а саме: методу соціодрами; відкритої трибуни; соціально-психологічним тренінгам, які навчають студентів правильно спілкуватися, розв’язувати дискусійні питання мирним шляхом; аналізу соціальних ситуацій; іграм-драматизації тощо. Також використовуються й традиційні методи — бесіди, диспути, лекції, семінари та деякі інші.