Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Але  протокола  Андрій так  і  не  підписав. Конвеєр даремно так  шалено крутився — він  уже  був  безсилий щось вдіяти. Це  була  остання спроба видавити щось з Андрія й змусити його  поставити свій  підпис під  смертним вироком на  свою  власну  душу, на  своє  горде сумління,  на  свою честь. І та  спроба скрахувала. Андрій, обернений  очима до  смерті, не  чіплявся вже  за  життя й  давав себе  убивати, тим  роззброюючи своїх  мучителів. Доведений до останньої грані, за якою починається божевілля, він навіть допомагав слідчим — коли його  починали бити, він  у нестямі несамовито товк головою об підлогу, аж мучителі замість бити, починали його  тримати. Вони зрозуміли, що Андрій сам іде назустріч смерті. А також зрозуміли, що  він  таки ось-ось збожеволіє. Закусивши до крові губу, з піною на устах Андрій  вже  бився, як  епілептик...

Кінець.  Всі   засоби  розбирання  людських  душ   вичерпалися. А ще  ж він  їм  потрібен. Курка бо  ще  не  знесла золоте яйце, якого від неї  сподіваються.

Слідчі кляли  Андрія на  чому   світ  стоїть, бо  почували себе  безсилими перед людиною, яка  вже  сама  шукає болю і  рятунку в нім, яка  вже  не  чіпляється за  життя, якій уже нічого не  потрібно.

Тоді, вичерпавши всі  можливості, Сергєєв нарешті дав обіцяну очну  ставку, «убивчу» очну  ставку.

Не оформивши «діла» за допомогою палки, що спасувала перед людською волею, ці «малі інквізитори», речники «правосуддя пролетарського», вирішили нарешті оформити  те діло  за допомогою «свідків». І тим  замкнути останній етап своєї, такої «героїчної» боротьби з людиною, що  не  визнає жодних компромісів.

Очна  ставка.

Де  він  його  бачив?!!  Де  він  його  бачив?!!  Хворий мозок намагався згадати, мечучись все  на  однім місці, тикаючись в темряву, в провал, в порожнечу; намагався схопити кінчик  спогаду й не  міг — ниточка щезала, уривалась... Де він його  бачив?!!

Перед ним сиділа людина з  лисячим личком, людина з  волі  — така   благовидна, така   солоденька, чепурненька, свіженька.  Вона  позирала  підхлібне своїми  блискучими оченятами  на  Сергєєва  й  тримала  на  колінах  вицвілого капелюха,  правою  рукою пригладжувала пару   волосинок на  лисинці, щоб  вони не стирчали по-нехлюйському перед оцим ось  столом, у цій  ось  установі.

Це  — очна   ставка!  Це  ж  слідчий виставив нарешті свій  найбільший козир. Нарешті! Так  давно очікувана, так давно обіцяна очна ставка. Але   хто   це?..  За цією ставкою вже  буде  фінал. Але   хто   це?!

Андрія на  цей  раз  посадили не  біля  порога, а біля  столу.  Спершу навпроти нього, при  другім  кінці столу  стояв порожній стілець. Вони (вони з Сергєєвим) хвилину сиділи мовчки — когось чекали на той стілець. Сергєєв посміхався, позираючи на  Андрія якось згори. Потім говорив:

— Ну  ось.   Нарешті ми  й  поставимо крапку. Не   хотів роззброїтись  добровільно, то  ми  тебе  роззброїмо інакше. Ти  лишився до кінця непримиренний, але  це тобі  не допомогло. Марно все.  І тим  гірше для  тебе.  Зараз ти  це  побачиш. — Помовчав. — Знаєш, що  таке  очна ставка? Так  ось, зараз вона буде.  Ставка, після якої ніякі вже  твої  свідчення не  потрібні. Навіть не  потрібна «двохсотка».

Майже услід за тими словами в двері  тихенько постукало й  увійшла людина. Вона увійшла, хоч  двері  їй  з коридора відчинив хтось  інший і зачинив тихо  услід.

Людина по  знаку Сергєєва сіла  обережненько на  порожній стілець насупроти Андрія... Андрієві видалося щось знайоме... І от  тепер Андрій дивився на  лисяче личко й  з усієї  сили, розпачливо намагався пригадати — де він  його бачив?!!  Де  він  його  бачив?!!  — і не  міг  пригадати. Думка уривалася, як  розтріпана й посмалена нитка, тонучи в сажі й  попелі, що   в  нього  обернулася  свідомість, губилася в порожнечі. «Де  я його  бачив?!»

А людина обернулася профілем і дивилася на  Сергєєва мовчазним і чекальним поглядом, немов чекаючи команди. Видно було, що вони добре знайомі й «зіграні», що сценарій продумано й репетиції не раз пророблено... Андрієвих очей швидкі оченята людини уникали уперто.

Сергєєв  узяв   помалу  кілька  аркушів  чистого  паперу, поклав їх  рівненько перед собою, закурив, написав щось на  першому аркуші — мабуть, озаголовив протокол ставки  — подивився на  Андрія примруженим оком, одводячи від  нього тонюньку цівку блакитного диму  («Як  тоді, як  в перший раз!» — це пригадав Андрій досить чітко), і глузливо вишкірився. Після того  й почалася очна ставка.

— Ваше ім’я й прізвище? — звернувся Сергєєв до людини з лисячим личком чемно.

— Жгут.   Нікалай  Жгут!

«Що-о?! Жгут?!!  А-а, це  отой  «Жгут»... Але  ж  там  був підпис Миколи!  І в тексті Миколин почерк!.. Ага, почерк міг  бути   просто подібний,  але  ж  там   був  справ жні й, справжній підпис Миколи! Справжній!!! А оце такий «Жгут»? Ні, цей  тип  теж не Жгут  — таких прізвищ не буває. Псевдо. Це  псевдо. Це  хтось  підставний...»

— Рік  народження?

— 1889.