Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Андрій з тоскним відчуттям забрав хліб  і миску, підставив  її  під  носик чайника, Мельник налив у  неї  чорного, холодного чаю, а тоді  покопався десь  у кишені й  висипав у миску жменю цукру:

— Їж...

І тихо  закрив «кормушку».

Андрій поставив миску на  підлогу, поклав біля  неї  півбуханця хліба й сів. Дивився на чай  і хліб, не доторкаючись. Дивився тупо  й думав:

«Чудний цей  Мельник...»

Йому не  хотілось їсти.  Відзначивши це, Андрій наперекір  відломив крихту хліба, випив чай  і зжував ту крихту... Нехай.

Андрій спав хистким, хаотичним сном просто на  голій підлозі, коли знову прийшов Мельник. Він забрав Андрія й десь повів. На цей  раз вони ходили зовсім недалеко. В цім же коридорі їхня  дорога скінчилася... Андрій опинився в чисто вибіленій,  затишній,  лагідно освітленій камері-одиночці. Камера була порожня. В ній  стояло двоє  ліжок, по-військовому  застелених і заправлених, дві тумби, підлога блискуче навощена... Це  щось нове, дивовижне й  небувале!  Чисто вибілена камера,  постіль, блискуча підлога... Щось  десь, значить, сталося... Тим  часом Андрій здогадався, ще це ж цю камеру спеціально звільнили для  нього цієї  ночі  (і тому  він ото  чекав у тій  кепській кімнаті з кранами) — відчувалося, що ще недавно в цій камері хтось  був, вона надихана кимсь. Це  чути.  А Мельник з коридорним закрив гримливі засуви, а тоді  відчинив «кормушку»:

— Оце   ти  будеш тут...  Лягай спати!  — буркнув і  прихилив ляду.

Значить, це  в усій  тюрмі зробили генеральний ремонт, забілили всіх  блощиць, змили весь  піт, кров і сльози, замастили їх мастикою й воском... Бач, як  чисто!

Андрій поклав свою торбиночку з самою лише ложкою в ній  на тумбу й підняв ковдру на ліжку  — ліжко було застелене чистим простирадлом, подушка в білій  чистій наволочці, й простирадло пахло креозотом і «Геліосом», але не тим, що так  гарно палить і псує  арештантське дрантя, а якимсь іншим. Дивився й апатично думав  — логічно мусила б тут десь бути  й білизна ж, і рушник. Але як  не  придивлявся — ніде ніякої білизни не  було.  Видно, «новий лад»  тільки щойно почався і, як  і все  в цій  безглуздій країні, недописує. Але й те, що  є!..  Андрій згадував камеру 49,  камеру 12-ту, третю «штрафну» й не  вірив своїм очам.

Потім зітхнув, ліг на  ліжко поверх ковдри й заснув глибоким сном.

На  правах хворого Андрій напівлежав на  ліжку  й думав понуру думу, думу про  все й думу ні про  що, коли до камери вкинули нову  людину. Це було на другий день. До речі, лахів Андрієві ніхто  навіть і не думав  міняти, з чого  було ясно, що він тут недовго, — мабуть, в тих напівзотлілих лахах, вірніше, в самих рубцях, що  навіть і віддалено не  нагадували одежі, він приречений пройти свій шлях  до самого кінця вже. Отже, він  напівлежав у понурій задумі, як  відчинилися двері  й до камери вштовхнуто якусь нову  людину. Людина несміливо переступила поріг і зупинилась. Двері за  нею  зачинилися. Низенька на зріст, русява, років тридцяти, у військовій уніформі, лише без пояса й без кашкета, в розстебнутій блузці без  відзнак — людина мала дуже  розгублений вигляд. Це був, напевно, якийсь робітник «органів».

«А-а, — подумав Андрій. — Це  вони вкидають до  мене сексота! Що не могли дати  ради, так вкидають сексота... Чи ти ба! Ще  їм щось бракує!..» — це він  подумав, а тим  часом дивився на  гостя байдуже.

Гість  стояв біля  порога й не рухався. Опустив руки й не знав, як  йому бути.

— Ну, що  ж, — промовив апатично Андрій. — За старими  тюремними звичаями, кожен новоприбулий до  камери є повноправним її громадянином... Прошу займати місце...

Гість  несміливо, якось боком підійшов до  ліжка й  сів обережно скраєчку та  все  не  зводив зляканого погляду з Андрія.

— Ну, що  ж, — вів Андрій далі так  само, але вже  трішки посміхнувшись  (посміхнувшись  з  того   зляканого  вигляду).  — За  тими ж самими тюремними звичаями, кожен новоприбулий рапортує старості... А так  як  єдиний арештант, а значить, і староста тут я, то, будь  ласка...

Гість   звівся  й  несміливо  простяг  тремтячу руку, відрекомендувався:

— Алєксєй Павлович Копаєв... Начальник Грунського райвідділу НКВД...

Андрій хоч  як   був  несподівано вражений (Грунський район — це ж район дуже  близький до його  рідного міста!), але  не  подав вигляду, простяг свою руку  назустріч і назвав себе...