— На... Оце спатимеш... — і закрив знову «кормушку».
Андрій поклав ковдри й подушку жужмом на підлогу й сів на них стомлено.
«А ця ж подушка й ковдри напевно від розстріляних»... — ворухнулась думка. Андрій подивився на ковдри, і йому здалося, що вони справді в крові, а подушка в плямах сукровиці... Він пересів з них на голу підлогу, під стіну. Сидів і мляво думав, що це все значить. Навіщо його тут так комфортабельно вмощують? Лягати йому чи не лягати? Може, й справді лягти б і хай все, як знає...
Аж ось знову відчинилася «кормушка». Мельник приніс півбуханця хліба, великий чорний чайник і алюмінієву миску. Видно, шукав пайки, але опівночі не міг ніде знайти роздатчика, а тому згріб, що підвернулося під руку, й так приніс.
— На... Вечеряй...
Андрієві тільки тепер впало в око, що Мельник намагається не дивитися прямо в очі, а одводить свій погляд, дивиться десь вниз, собі на руки, зарослі рудуватим волоссям, на хліб, на ляду «кормушки».
Андрій з тоскним відчуттям забрав хліб і миску, підставив її під носик чайника, Мельник налив у неї чорного, холодного чаю, а тоді покопався десь у кишені й висипав у миску жменю цукру:
— Їж...
І тихо закрив «кормушку».
Андрій поставив миску на підлогу, поклав біля неї півбуханця хліба й сів. Дивився на чай і хліб, не доторкаючись. Дивився тупо й думав:
«Чудний цей Мельник...»
Йому не хотілось їсти. Відзначивши це, Андрій наперекір відломив крихту хліба, випив чай і зжував ту крихту... Нехай.
Андрій спав хистким, хаотичним сном просто на голій підлозі, коли знову прийшов Мельник. Він забрав Андрія й десь повів. На цей раз вони ходили зовсім недалеко. В цім же коридорі їхня дорога скінчилася... Андрій опинився в чисто вибіленій, затишній, лагідно освітленій камері-одиночці. Камера була порожня. В ній стояло двоє ліжок, по-військовому застелених і заправлених, дві тумби, підлога блискуче навощена... Це щось нове, дивовижне й небувале! Чисто вибілена камера, постіль, блискуча підлога... Щось десь, значить, сталося... Тим часом Андрій здогадався, ще це ж цю камеру спеціально звільнили для нього цієї ночі (і тому він ото чекав у тій кепській кімнаті з кранами) — відчувалося, що ще недавно в цій камері хтось був, вона надихана кимсь. Це чути. А Мельник з коридорним закрив гримливі засуви, а тоді відчинив «кормушку»:
— Оце ти будеш тут... Лягай спати! — буркнув і прихилив ляду.
Значить, це в усій тюрмі зробили генеральний ремонт, забілили всіх блощиць, змили весь піт, кров і сльози, замастили їх мастикою й воском... Бач, як чисто!
Андрій поклав свою торбиночку з самою лише ложкою в ній на тумбу й підняв ковдру на ліжку — ліжко було застелене чистим простирадлом, подушка в білій чистій наволочці, й простирадло пахло креозотом і «Геліосом», але не тим, що так гарно палить і псує арештантське дрантя, а якимсь іншим. Дивився й апатично думав — логічно мусила б тут десь бути й білизна ж, і рушник. Але як не придивлявся — ніде ніякої білизни не було. Видно, «новий лад» тільки щойно почався і, як і все в цій безглуздій країні, недописує. Але й те, що є!.. Андрій згадував камеру 49, камеру 12-ту, третю «штрафну» й не вірив своїм очам.
Потім зітхнув, ліг на ліжко поверх ковдри й заснув глибоким сном.
VII
На правах хворого Андрій напівлежав на ліжку й думав понуру думу, думу про все й думу ні про що, коли до камери вкинули нову людину. Це було на другий день. До речі, лахів Андрієві ніхто навіть і не думав міняти, з чого було ясно, що він тут недовго, — мабуть, в тих напівзотлілих лахах, вірніше, в самих рубцях, що навіть і віддалено не нагадували одежі, він приречений пройти свій шлях до самого кінця вже. Отже, він напівлежав у понурій задумі, як відчинилися двері й до камери вштовхнуто якусь нову людину. Людина несміливо переступила поріг і зупинилась. Двері за нею зачинилися. Низенька на зріст, русява, років тридцяти, у військовій уніформі, лише без пояса й без кашкета, в розстебнутій блузці без відзнак — людина мала дуже розгублений вигляд. Це був, напевно, якийсь робітник «органів».
«А-а, — подумав Андрій. — Це вони вкидають до мене сексота! Що не могли дати ради, так вкидають сексота... Чи ти ба! Ще їм щось бракує!..» — це він подумав, а тим часом дивився на гостя байдуже.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА“ на сторінці 44. Приємного читання.
TextBook