Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Сад Гетсиманський

— На... Оце  спатимеш... — і закрив знову «кормушку».

Андрій поклав ковдри й подушку жужмом на  підлогу й сів  на  них  стомлено.

«А ця ж подушка й ковдри напевно від розстріляних»... — ворухнулась думка. Андрій подивився  на  ковдри, і  йому здалося, що   вони  справді в  крові, а  подушка  в  плямах сукровиці... Він  пересів з  них   на  голу  підлогу, під  стіну. Сидів і мляво думав, що  це  все  значить. Навіщо його  тут так  комфортабельно вмощують? Лягати йому чи не лягати? Може, й справді лягти б і хай  все, як  знає...

Аж  ось  знову відчинилася «кормушка». Мельник приніс  півбуханця хліба, великий чорний чайник і алюмінієву миску. Видно, шукав пайки, але опівночі не міг ніде  знайти роздатчика, а тому  згріб, що  підвернулося під  руку, й  так приніс.

— На... Вечеряй...

Андрієві тільки  тепер  впало  в  око, що   Мельник  намагається не дивитися прямо в очі, а одводить свій  погляд, дивиться десь  вниз, собі  на  руки, зарослі рудуватим волоссям, на  хліб, на  ляду  «кормушки».

Андрій з тоскним відчуттям забрав хліб  і миску, підставив  її  під  носик чайника, Мельник налив у  неї  чорного, холодного чаю, а тоді  покопався десь  у кишені й  висипав у миску жменю цукру:

— Їж...

І тихо  закрив «кормушку».

Андрій поставив миску на  підлогу, поклав біля  неї  півбуханця хліба й сів. Дивився на чай  і хліб, не доторкаючись. Дивився тупо  й думав:

«Чудний цей  Мельник...»

Йому не  хотілось їсти.  Відзначивши це, Андрій наперекір  відломив крихту хліба, випив чай  і зжував ту крихту... Нехай.

Андрій спав хистким, хаотичним сном просто на  голій підлозі, коли знову прийшов Мельник. Він забрав Андрія й десь повів. На цей  раз вони ходили зовсім недалеко. В цім же коридорі їхня  дорога скінчилася... Андрій опинився в чисто вибіленій,  затишній,  лагідно освітленій камері-одиночці. Камера була порожня. В ній  стояло двоє  ліжок, по-військовому  застелених і заправлених, дві тумби, підлога блискуче навощена... Це  щось нове, дивовижне й  небувале!  Чисто вибілена камера,  постіль, блискуча підлога... Щось  десь, значить, сталося... Тим  часом Андрій здогадався, ще це ж цю камеру спеціально звільнили для  нього цієї  ночі  (і тому  він ото  чекав у тій  кепській кімнаті з кранами) — відчувалося, що ще недавно в цій камері хтось  був, вона надихана кимсь. Це  чути.  А Мельник з коридорним закрив гримливі засуви, а тоді  відчинив «кормушку»:

— Оце   ти  будеш тут...  Лягай спати!  — буркнув і  прихилив ляду.

Значить, це  в усій  тюрмі зробили генеральний ремонт, забілили всіх  блощиць, змили весь  піт, кров і сльози, замастили їх мастикою й воском... Бач, як  чисто!

Андрій поклав свою торбиночку з самою лише ложкою в ній  на тумбу й підняв ковдру на ліжку  — ліжко було застелене чистим простирадлом, подушка в білій  чистій наволочці, й простирадло пахло креозотом і «Геліосом», але не тим, що так  гарно палить і псує  арештантське дрантя, а якимсь іншим. Дивився й апатично думав  — логічно мусила б тут десь бути  й білизна ж, і рушник. Але як  не  придивлявся — ніде ніякої білизни не  було.  Видно, «новий лад»  тільки щойно почався і, як  і все  в цій  безглуздій країні, недописує. Але й те, що  є!..  Андрій згадував камеру 49,  камеру 12-ту, третю «штрафну» й не  вірив своїм очам.

Потім зітхнув, ліг на  ліжко поверх ковдри й заснув глибоким сном.

VII

На  правах хворого Андрій напівлежав на  ліжку  й думав понуру думу, думу про  все й думу ні про  що, коли до камери вкинули нову  людину. Це було на другий день. До речі, лахів Андрієві ніхто  навіть і не думав  міняти, з чого  було ясно, що він тут недовго, — мабуть, в тих напівзотлілих лахах, вірніше, в самих рубцях, що  навіть і віддалено не  нагадували одежі, він приречений пройти свій шлях  до самого кінця вже. Отже, він  напівлежав у понурій задумі, як  відчинилися двері  й до камери вштовхнуто якусь нову  людину. Людина несміливо переступила поріг і зупинилась. Двері за  нею  зачинилися. Низенька на зріст, русява, років тридцяти, у військовій уніформі, лише без пояса й без кашкета, в розстебнутій блузці без  відзнак — людина мала дуже  розгублений вигляд. Це був, напевно, якийсь робітник «органів».

«А-а, — подумав Андрій. — Це  вони вкидають до  мене сексота! Що не могли дати  ради, так вкидають сексота... Чи ти ба! Ще  їм щось бракує!..» — це він  подумав, а тим  часом дивився на  гостя байдуже.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА“ на сторінці 44. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи